Милан Кундера - Жарт

Авжеж, дідуню, колись було ліпше. Ніхто не бігав за молодими хлопцями, щоб вони зволили взяти участь у «їзді». Не було і тих довгих попередніх зборів і засідань, де цілими днями вирішували, хто візьме на себе організацію й кому дістанеться зиск! Ці свята струмували з сільського життя, немов джерело. Вони їздили від села до села, збираючи данину для свого короля з прихованим обличчям. Часом вони зустрічали другу процесію, з іншого села, і тоді зав’язувалася сутичка. Обоє ревно боронили своїх королів. Часом бралися до ножів і шабель, тоді ллялася кров. Коли «їзді» щастило полонити чужого короля, вона до звалу пиячила в шинку коштом його батька.

Авжеж, дідусю, правда ваша. Ще під час окупації, як мене обрали за короля, було не так, як оце зараз. І навіть по війні це ще було нічогенько. Ми думали, що створимо цілком новий світ. І що люди почнуть, як і раніше, жити за своїми давніми традиціями. Що навіть «їзда Королів» знову вдарить потужним джерелом із глибин їхнього життя. Ми хотіли розбудити це джерело. Ми зі шкури вилазили, організовуючи народні свята. Але джерело неможливо організувати. Воно або нуртує, або ж ні. Ви ж бачите, дідусю, чим воно все скінчилося: наші пісні, наші процесії, та й усе інше — це останні краплі з пересохлого джерела. Останні краплі, краплини, найостанніші.

Ху. Зникла «їзда». Звичайно, звернула в якусь вуличку. Але поклик її ще було чутно. Її поклик був чудовий. Я заплющив очі й уявив собі, що живу за іншої пори. В іншому столітті. Дуже давно. Потім розплющив і подумав собі: добре, що Владимир став королем. Майже мертвого, зате такого гарного королівства. Королівства, вірним якому я залишуся до кінця.

Я підвівся з лави. Хтось привітався зі мною. То був старий Коутецький. Давненько вже не бачив я його. Він насилу дибав, спираючись на ціпок. Ніколи я його не любив, але зараз його старість викликала в мене жаль. «Куди це ви прямуєте?» — запитав я. Він сказав, що вийшов прогулятися в неділю, це корисно для здоров’я. «А як вам „їзда Королів“?» Він безнадійно махнув рукою. «Я навіть не дивився на неї». — «Овва! Чого це?» Ще один помах рукою, цього разу лютіший; тієї ж таки миті я вгадав чому: поміж глядачами був Людвік, а Коутецький, так само, як і я, не хотів його бачити.

«Розумію вас, — сказав я. — Мій син бере участь у „їзді“, а мені чомусь не хочеться за ним плентатися». — «Ваш син? Владимир?» — «Авжеж, — сказав я, — навіть більше, він король!» — «Цікаво, — сказав Коутецький. — Ти ба!» — «Цікаво? Що ви маєте на увазі?» — запитав я. «Навіть дуже цікаво!» — сказав Коутецький, і його маленькі очиці зблиснули. «Та що сталося, зрештою?» — допитувався я. «Те, що ваш Владимир зараз із нашим Мілошем», — відказав Коутецький. Мілоша я не знав. Коутецький пояснив, що це його внук, доньчин син. «Та це просто неможливо, — вигукнув я, — сам я бачив, як він виїжджав від нас на коні!» — «Я теж його бачив. Мілош повіз його від нас на мотоциклі», — не здавався Коутецький. «Та це якийсь сон рябої кобили! — вигукнув я й відразу ж запитав: — То куди ж вони подалися?» — «Ох, як ви не знаєте, то і я вам про це не казатиму!» — відтяв Коутецький і попрощався.

Я не розраховував, що зможу зустрітися з Земанеком (Гелена запевнила мене, що він приїде по неї аж пополудні), тож, звісно, мені було неприємно бачити його. Та я нічого не міг удіяти. Він був тут, і був точнісінько такий, як і колись: золотавий чуб так само був золотавий, хоч він і не зачісував уже його назад довгими хвилястими пасмами. Тепер він був у нього короткий й зачесаний на лоба, як того вимагала мода; він так само випинав груди, а голову конвульсивно закидав назад; і був такий самий життєрадісний і задоволений, такий самий невразливий, наділений прихильністю янголів і молодої дівчини, що її врода відразу ж нагадала мені про прикру недовершеність тіла, з яким я провів учора цілих пів дня.

Сподіваючись, що наша розмова буде коротка, я намагався відбуватися заяложеними фразами у відповідь на так само заяложені репліки: він знай повторював, що ми не бачилися бозна-відколи, висловив подив, що зустрів мене саме тут, «у цій клятій дірі»; я відказав, що народився тут; на це він, перепросивши, сказав, що, мабуть, вона не така і клята, якщо так; панна Брожова зареготалася; я не відреагував на той дотеп, тільки сказав, що мені не дивно було зустріти його тут, адже він, як я пригадую, завжди був шанувальником фольклору; панна Брожова знову зареготалася і сказала, що вони приїхали сюди не задля «їзди Королів»; я її запитав, чим їй та «їзда» не подобається; вона сказала, що це її не тішить; я запитав чому; вона звела плечима, а Земанек мовив: «Любий мій Людвіку, часи змінилися».