Милан Кундера - Жарт

Мені аж дух забило, коли я побачив цю непорушну трійцю; двадцять років тому я теж, як і вони, сидів на пишно вбраному коні, але тоді я бачив «їзду Королів» ізсередини , то нічого не помічав. Тепер я побачив її по-справжньому й очей не міг відвести: король сидить на коні (за кілька метрів від мене), скидаючись на загорнуту в простирало статую, яку пильно охороняють; та й хтозна, подумалося мені, може, це не король, а королева; може, це королева Люція, що постала переді мною у своєму достеменному образі, адже її справжній образ таки прихований.

І тієї миті я подумав собі, що Костка, поєднуючи в собі вперте розумування і мрійливість, був, хоч що кажи, химерний чолов’яга, тож усе, що він розповідав, можливе, але таки непевне; звичайно, знав він Люцію й, може, і багато знав про неї, однак найголовніше було йому невідоме: Люція щиро кохала того вояка, що хотів оволодіти нею в кімнаті, яку він винайняв у гірника; чому так поважно сприйняв я історію про те, що Люція збирала квіти від невиразної тяги до благочестя, якщо я пам’ятаю, що збирала вона їх для мене? І якщо вона ні слова не сказала про це Костці, якщо не сказала і про ті пів року ніжності й кохання, значить приховала навіть від нього цю таємницю, вчинила її недоступною, а отже, і він не знав її як слід; та й хтозна, чи задля нього перебралася вона жити в це містечко; може, опинилася вона тут випадково, але цілком можливо, що приїхала сюди через мене, адже вона знала, що це моє місто. Відчував я й те, що її зґвалтування — правда, та сумнівався, що обставини його достеменні: ця історія подекуди обарвлена була кривавим поглядом людини, яку збуджував гріх, а подекуди такою блакитною блакиттю, яка притаманна лише тому, хто звик дивитися в небеса, де витає Бог; одне було зрозуміло: у розповіді Костки дійсність поєднувалася з поезією, тож була ще одною легендою (може, ближчою до правди, може, й кращою й глибшою за неї), що заступала давнішу легенду.

Дививсь я на загорнутого короля й бачив Люцію, бачив, як вона (невпізнана і непізнавана) велично (й іронічно) пропливає крізь моє життя. Потім (за якоюсь чудернацькою зовнішньою спонукою) погляд мій ковзнув убік і впав на чоловіка, який, либонь, давненько вже дивився на мене і всміхався. Він сказав: «Вітаю!» — і, на жаль, рушив до мене. «Вітаю», — відказав я й собі. Він простягнув долоню; я потиснув її. По тому він обернувся й погукав дівчину, якої я досі не помітив. «Чого ти там стоїш? Іди сюди, я вас познайомлю!» Дівчина (тоненька, зграбна, буйні коси і темні очі) підійшла до мене і сказала: «Брожова». Протягнула мені долоню, і я відповів: «Дуже приємно. Ян». Чоловік радісно вигукнув: «Старий, так давно я не бачив тебе!». То був Земанек.

Утома, втома. Ніяк не міг я позбутися її. Тепер, здобувши свого короля, «їзда» попрямувала на майдан, а я тільки плентався позаду, глибоко вдихаючи повітря, щоб погамувати втому. Зупинявся, щоб поздоровкатися з сусідами, які, пороззявлявши роти, визирали з-за парканів. Раптом у мене виникло відчуття, наче і я незабаром стану таким старим роззявою. Що всьому вже край — і мандрам, і пригодам. І що я безповоротно ув’язнений у межах двох чи трьох вулиць, де збув усе своє життя.

Коли я дістався до майдану, «їзда Королів» уже помалу віддалялася головною вулицею. Я хотів було податися за нею, аж угледів Людвіка. Він стояв на трав’янистому узбіччі, замислено проводжаючи очима вершників. Клятий Людвік! Дідько б його вхопив! Досі він мене уникав, що ж, сьогодні я не помічатиму його! Я крутонувся й подався до лави, що стояла під яблунями на майдані. Звідси добре буде чути далекий відгомін галасу вершників.

І отак сидів я на лаві, слухав і дивився. «їзда Королів» помалу даленіла, осиротіло тиснучись до узбіччя вулиці, якою безперервно мчали і мчали автівки і мотоцикли. За нею йшла купка людей. Раз, два — та й край. Щороку менше і менше людей приходить на «їзду Королів». Зате з’явився Людвік. Що йому тут треба? Дідько тебе сюди приніс, Людвіку. Тепер уже запізно. Для всього вже запізно. Ти з’явився, мов недобра прикмета. Лиха прикмета. І саме зараз, коли став королем мій Владимир!

Я відвів очі. На сільському майдані людей було небагато, хіба ті, що запізнилися та юрмилися тепер коло яток та біля входу до забігайлівки. Майже всі напідпитку. Пияки — найперші шанувальники фольклорних свят. Останні шанувальники. Вряди-годи це дає їм пречудову нагоду хильнути чарчину.

Коло мене сів куций дідок, старий Пехачек. Сказав, що нині вже все не так, як ото колись. Я кивнув. Не так уже, як було. Ото гарна була, мабуть, «їзда Королів» десятиліття чи й століття тому! Може, не така й строката, як оце зараз. Сьогодні вона трохи скидається на кіч, ярмарковий маскарад. Оті пряничні серця на грудях у коней! Оті тонни паперових гірлянд, закуплених в універмагах! Колись убрання були барвисті, але простіші. Коней прикрашали тільки великою червоною хусткою, якою обв’язували їх довкола шиї. І лице короля затуляли не стрічками, а просто запоною. Крім того, в зубах він тримав ружу. Щоб і словом не міг обізватися.