Милан Кундера - Жарт

«Ох не певен», — продовжував жартувати Земанек.

«Не забувай, що я працював у копальнях. І в мене добрячі м’язи», — відказав я тим самим легким тоном, не звернувши уваги на те, що розмова вже трохи виходить за межі пустої балачки.

«Ви працювали в копальнях?» — здивувалася панна Брожова.

«Коли ці двадцятирічні хлопчаки, — провадив Земанек, вперто чіпляючись за цю тему, — збираються у ватаги, їх треба остерігатися. Такого маку можуть утерти, що будь-будь».

«Довго?» — допитувалася панна Брожова.

«П’ять років», — сказав я.

«І коли це було?»

«Дев’ять років тому».

«О, то це діло давнє. Ваші м’язи вже, либонь, атрофувалися…» — сказала вона, щоб докинути і собі жарт до жартівливого тону балачки. А я тієї миті подумав про мої м’язи: не атрофувалися вони, а й досі у пречудовій формі, тож міг би завиграшки відлупцювати цього блондина, з яким розмовляв, — але (і це було найголовніше і найпечальніше у всій цій ситуації) тільки вони і були в мене, щоб сплатити йому той давній борг.

Знову я уявив, як Земанек, усміхаючись, нахиляється до мене і просить забути все, що сталося поміж нами, і від того я почувався немов у пастці: його перепросини підтримує зараз не лише те, що він змінив свої погляди, не лише час, не лише панна Брожова з її однолітками, а й Гелена (атож, усі за нього, всі проти мене!), адже, прощаючи ту подружню зраду, Земанек у такий спосіб купив і моє прощення.

Коли я (подумки) уявив собі його обличчя, обличчя вимагача-шантажиста, який оточив себе надійними спільниками, мене охопив такий шал, що я ніби увіч побачив, як лупцюю його. Довкруги галасували вершники, панна Брожова розповідала вже бозна про що, сонце було як золото, а я несамовитим внутрішнім зором бачив, як його лицем цебенить кров.

Певна річ, усе було тільки в моїй уяві; але що вдіяти, як він попросить вибачення?

Я із жахом збагнув, що нічого не зроблю.

Ми порівнялися з Геленою та її оператором, який щойно зняв навушники.

«Ви вже знайомі?» — здивовано запитала Гелена, побачивши мене із Земанеком.

«Давно знайомі», — відказав він.

«Як це?» — ще дужче здивувалася вона.

«Ще зі студентських років: ми разом навчалися в університеті!» — пояснив Земанек, і в мене виникло враження, ніби я щойно пройшов останнім містком, яким він провадив мене (мов на шибеницю) до ганебного стовпа, де попросить у мене вибачення.

«О боже, ці випадковості…» — сказала Гелена.

«Авжеж, буває таке», — устряв оператор, який боявся, що на нього й не глянуть.

«Ага, я вас так і не познайомила, — похопилася вона, потім сказала: — Це Індра».

Я простягнув йому руку, а Земанек обернувся до Гелени. «Що ж, ми з панною Брожовою хотіли підвезти тебе, але зараз я бачу, що це тобі не треба, ти волієш вернутися з Людвіком…»

«Ви поїдете з нами?» — спитав мене хлопчина в блакитних джинсах, і голос його і справді пролунав не дуже приязно.

«Ти на автомобілі?» — запитав мене Земанек.

«У мене нема автомобіля», — відказав я.

«То ти їдеш із ними», — сказав він.

«Але я жену на сто тридцять! Якщо вас це не лякає…» — попередив хлопчина в блакитних джинсах.

«Індро!» — покартала його Гелена.

«Можеш їхати з нами, — сказав Земанек, — але, гадаю, ти волієш нову подругу, а не давнього друга».

Наче мимохідь він назвав себе давнім другом, і я подумав, що до принизливого примирення лишилося два кроки; потім Земанек помовчав, наче вагався, наче йому хотілося відвести мене набік і поговорити віч-на-віч (я нахилив голову, немов підставляючи шию під катівську сокиру), та я помилився: він зиркнув на годинник і сказав: «Як по правді, часу лишилося небагато, нам треба бути у Празі до п’ятої вечора. Що ж, пора прощатися! Чао, Гелено!». Він потиснув їй долоню, потім сказав «чао» мені й операторові, і ми теж потиснули долоні один одному. Панна Брожова теж потиснула всім долоні, потім вони взялися попід руки і пішли.

Пішли. Я не міг відвести від них очей: Земанек тримався рівно, гордо (переможно) звівши голову зі світлим чубом, а поруч була та чорнява дівчина; навіть зі спини була вона гарна, хода її була легка, вона подобалася мені; майже болісно подобалася, адже її краса, що віддалялася від мене, свідчила про крижану байдужість, ту саму байдужість, яку виявило до мене моє минуле, яке я хотів зустріти в рідному місті, щоб помститися, а воно допіру пропливло, навіть не глянувши на мене, наче мене й не знало.

Я задихався від приниження і сорому. Нічого так не кортіло мені, як щезнути, лишитися самому, стерти всю цю історію, цей лихий жарт, Гелену і Земанека, позавчорашній, учорашній і теперішній день, усе це стерти, до останньої рисочки. «Ви не заперечуватимете, якщо я скажу товаришу кореспондентові кілька слів?» — запитав я оператора.