Милан Кундера - Жарт

Збори затягнулися, й додому я повернувся майже о восьмій вечора. На майдані зустрів Людвіка. Він ішов у зворотному напрямку, протилежним тротуаром. Я аж здригнувся, угледівши його. Яким вітром його сюди занесло? Помітив, як він зиркнув на мене, затримавши погляд на секунду, потім швидко відвернувся. Удав, ніби не впізнав. Два давні приятелі. Вісім років за шкільною партою! І він удає, ніби не бачить мене!

Людвік був першою тріщиною в моєму житті. Тепер я вже звик. Моє життя — наче хисткий дім. Був я нещодавно у Празі й зайшов до невеличкого театру, у 60-х роках їх чимало відкрилося, й вони дуже популярні завдяки молодим режисерам зі студентською психологією. Грали там якийсь не дуже цікавий фарс, але під час вистави лунали гарні пісні й хороша джазова музика. Раптом музики вбрали фетрові капелюхи з пір’їнами, які носять у нас до народного костюма, і почали наслідувати оркестр із цимбалами. Верещали, репетували, мов дурнуваті, перекривляли наші танці, особливо наші типові жести, коли ми піднімаємо руки вгору. Глядачі аж лягали від реготу. Я очам своїм не міг повірити. Ще п’ять років тому ніхто не зважився б мавпувати нас. Та й не сміявся б ніхто. А тепер із нас роблять посміховисько. Як же це сталося, що ми стали посміховиськом?

А ще й Владимир. Останні тижні він добряче мені дошкуляв. Районний комітет порадив Молодіжній спілці цього року його обрати «королем». Такий вибір завжди був ушануванням батька. Подумали, бач, і про мене. В особі мого сина відзначили мене за те, що зробив я для народного мистецтва. Проте Владимир не захотів. Відмовлявся, як тільки міг. Казав, хоче податися в неділю до Брно на мотоциклетні перегони. Навіть казав, ніби боїться коней. Урешті заявив, що не хоче бути «королем», бо це рішення згори. Мовляв, не хоче протекцій.

Ох і клопоту він мені завдав. Наче хотів викинути зі свого життя все, що могло йому нагадати про мене. Відмовлявся ходити в дитячу групу співів і танців, яку я створив при оркестрі. Уже тоді він опирався. Казав, ніби не має музикального слуху. Хоча цілком непогано грав на гітарі й частенько разом із приятелями співав якихось американських пісень.

Щоправда, йому насилу п’ятнадцять років. І він дуже мене любить. Нещодавно я побалакав з ним віч-на-віч, може, він зрозумів мене.

Дуже добре пригадую ту розмову. Я сидів на стільці-вертульці, Владимир на дивані, напроти мене. Я оперся ліктем на закриту кришку фісгармонії, яка мені така дорога. Чув її змалку. Мій батько щодня на ній грав. Надто ж народні пісні в простих гармонізаціях. Це було так, наче я чув дзюркотіння далеких джерел. Якби ж то він зміг збагнути це…

У XVII і XVIII століттях чеський народ, сказати б, перестав існувати. У XIX столітті він народився вдруге. У колі давніх європейських націй він був дитиною. Звісно, у нього теж було велике минуле, але воно лежало потойбіч прірви у двісті років.

Упродовж того часу чеська мова відступила з міст у села і належала тільки неписьменним верствам. Проте навіть там вона продовжувала породжувати культуру. Скромну культуру, приховану від очей Європи. Культуру пісень, казок, костюмованих обрядів, прислів’їв і приказок. Єдиний місток над тими двома століттями.

Єдиний місток, єдина кладочка. Єдиний пагін назавжди обірваної традиції. І на ньому основоположники нової чеської літератури на початку XIX століття прищеплювали свої творіння. Тим-то наші перші поети так часто збирали казки і пісні. Їхні перші поезії скидалися на звуки народних мелодій.

Якби ж ти збагнув оце, Владимире! Твій батько не просто палкий шанувальник фольклору. Може, трохи й так воно, та крізь це його дивацтво проглядає щось глибше. У народному мистецтві він чує, як струмують соки, без яких чеська культура була б тільки сухим деревом.

Усе це я зрозумів під час війни. Нам хотіли втовкмачити в голови, що ми не маємо права на існування, що ми просто німці, які балакають по-чеському. Нам нелегко було самим собі довести, що ми існували і що ми існуємо. Ми всі тоді йшли до джерел, як прочани.

Я грав на контрабасі в невеличкому ліцейському джазовому ансамблі. Аж якось прийшли до мене з Моравського гуртка і сказали, що треба відродити оркестр із цимбалами.

Хто від цього відмовився б за тієї пори? Я пішов туди грати на скрипці.

Ми вирвали давні пісні зі смертельного сну. В XIX столітті патріоти в останню мить перемістили народне мистецтво у збірки. Новітня цивілізація вже почала витісняти фольклор. Отак на початку нашого століття виникли фольклорні гуртки, які поставили за мету, щоб порятоване у книгах народне мистецтво набуло нового життя. Передовсім у містах, а потім і в селах. Відбувалося це і в Моравії. Там організовували народні свята, «їзду Королів», заохочували діяльність народних оркестрів. Зусиль було чимало, та вони могли так і залишитися безуспішними: фольклористи відроджували, а цивілізація такими ж темпами знищувала традиції.