Милан Кундера - Жарт

Від усього того ми запізнилися; поснідали на ходу і за три чверті години вже спускалися у копальню. Потім був кінець зміни, потім вояцькі вправи, політична підготовка, обов’язкові співи, прибирання казарми, потім відбій, і, лежачи в ліжку, я думав про те, що Стани вже немає поруч, немає і мого найліпшого друга Ґонзи (більше я його так і не побачив, згодом казали, ніби після закінчення служби він чкурнув через кордон до Австрії), а тепер немає й Алексія; він сліпо і мужньо грав свою несамовиту роль і не винен, що не здужав грати її до кінця, що не міг далі залишатися у лавах під личиною зацькованого пса, що йому забракло для цього сил; не був він мені приятелем, його запекла віра була мені чужа, але за своєю долею він був мені найближчий; видавалося навіть, що він скерував свою смерть як докір мені, наче хотів дати на здогад, що від тієї миті, як партія виганяє людину зі своїх лав, у тієї людини вже немає причини жити на світі. Зненацька я став почуватися винним у тому, що не любив його, адже тепер він був мертвий, непоправно мертвий, а я нічого ніколи не зробив задля нього, хоч був єдиним, хто міг якось йому стати у пригоді.

Проте я втратив не лише Алексія і проґавив не лише єдину нагоду порятувати людину — тепер, дивлячись на ті події звіддаля, збагнув, що за тієї ж таки пори утратив палке почуття солідарності з моїми приятелями-«чорнюками», а разом із ним і останню можливість воскресити мою довіру до людей. Я почав здогадуватися, що наша солідарність постала під тиском обставин і під впливом інстинкту самозбереження, що й згуртувало нас в одне стадо. І тоді став думати, що наш «чорний» колектив здатний зацькувати людину (і запроторити її на заслання або послати на смерть), як і колектив людей у тій залі, як, може, і будь-який колектив.

Того дня я був наче пронизаний пусткою; був я пустелею в пустелі, й тоді мені захотілося погукати Люцію. Не міг я збагнути, чому так несамовито прагнув її тіла; тепер мені часом здавалося, наче вона була не жінкою в реальному тілі, а потужним струменем тепла, що рухався нескінченним царством холоднечі, прозорим струменем, що віддалявся від мене, бо я його нагнав.

Потім був наступний день, і під час вправ на плацу очі мої не покидали огорожі; я чекав, що прийде Люція. А впродовж усього цього часу до колючого дроту підійшла тільки якась бабця, що зупинилася й почала показувати на нас замурзаному внукові. Увечері я написав довгого благального листа; я прохав Люцію повернутися, мені потрібно було її побачити, я вже нічого не просив, тільки щоб вона була, щоб я міг її бачити і знати, що вона зі мною, що вона є…

Мов на сміх, потепліло, небо заясніло блакиттю, жовтень був пречудовий. Дерева вбралися осінніми барвами, і природа (ота вбога остравська природа) в нестямному екстазі святкувала своє прощання з осінню. А я мусив у цьому вбачати насмішку, бо мої розпачливі листи не знаходили відповіді й біля колючого дроту (під зухвалим сонцем) зупинялися невимовно чужі люди. За два тижні один із моїх листів повернувся; адреса на конверті була перекреслена, олівцем на ньому дописали: «Вибула, не лишивши адреси».

Мене охопив жах. Тисячі разів після нашої останньої зустрічі згадував я все, що ми казали тоді одне одному, сотні разів проклинав себе і виправдовував перед самим собою, сотні разів думав, що нагнав її назавжди, і сотні разів запевняв себе, що, попри все, Люція все ж таки зуміє мене зрозуміти і простити мені. Та цей поштарський напис олівцем був як вирок.

Був такий схвильований, що вже не контролював себе, і наступного дня утнув нову дурницю. Кажу, дурницю, проте вона була не гірша за мою нещодавню втечу з казарми, і безглуздість того вчинку стала зрозуміла тільки згодом, та ще й тому, що він мені не вдався, а не через його ризикованість.

Як я знав, ще до мене Ґонза робив таке, коли влітку ходив до одної болгарки, в якої чоловік працював удень. Я скористався його методою: вранці разом з усіма пішов до копальні, взяв жетон, лампу, замурзав обличчя вугільною пилюгою, а потім потихеньку втік; побіг до Люціїного гуртожитку і почав розпитувати вахтерку. Від неї дізнався, що Люція поїхала два тижні тому, взявши з собою маленьку валізу, куди поскладала все, що в неї було; ніхто не знав, куди вона подалася, вона нікому нічого не сказала. Я жахнувся: а як щось сталося з нею? Вахтерка глянула на мене і махнула рукою. «Ой, ці дівчиська завжди так роблять. Приходять, потім ідуть звідси, не сказавши нікому й слова». Я пішов у заводський відділ кадрів, але нічого там не дізнався. Потім я довго вештався Остравою і прийшов до копальні аж наприкінці зміни, збираючись непомітно загубитися в натовпі вояків; проте щось із Ґонзиної методи, яку він застосовував для таких прогулянок, я пропустив, і мене зловили. Через два тижні я постав перед військовим трибуналом і заробив десять місяців за дезертирство.