Милан Кундера - Жарт

Усе ж таки (пізньої ночі) я нарешті вбрався й пішов. З тротуару навпроти ліхтар освітлював дім, який я покинув. Я поминув частину, постукав у вікно (світло вже не горіло), зачекав, аж мені відчинять, скинув у присутності гірника його лахи, щось невиразно відповів, коли він запитав, чи все щасливо обійшлося, і знову в кальсонах і довгій нічній сорочці подався до казарми. Я був у такому відчаї, що все мені було байдуже. Не звертав уваги, де міг перебувати вартовий зі службовим псом, не остерігався прожектора. Проліз попід колючим дротом і спокійнісінько попрямував до казарми. Уже минав санчастину, аж почув, як мені гукнули: «Ану стій!». Я зупинився. Мене освітили кишеньковим ліхтариком. «Що ви тут робите?»

«Блюю, товаришу сержанте», — пояснив я, опершись долонею на мур.

«А, ну продовжуйте, продовжуйте!» — відказав сержант і подався далі зі своїм псом.

Більше пригод не було (капрал спав, мов бабак), тож я дістався до ліжка, та заснути не зміг і навіть зрадів, коли пролунав хрипкий голос чергового підстаршини, який ревонув: «Підйом!» — і в такий спосіб поклав край тій лихій ночі. Узув черевики і побіг до вмивальні, щоб сполоснути лице холодною водою. Повернувшись, побачив, що довкола Алексієвого ліжка зібралася юрма вояків, які тихенько реготали. Я зрозумів: Алексій (уклавшись ницьма під ковдрою і сховавши лице в подушці) спав як убитий. Це нагадало мені випадок із Франтою Петрашеком, який, посварившись із командиром відділення, вдав, ніби так міцно заснув, що його безрезультатно намагалися розкутурхати троє старшин; нічого не вдіявши, винесли врешті разом із ліжком у двір і обілляли водою з пожежної рури, після чого він почав насилу протирати заспані очі. Проте Алексія не можна було запідозрити у непокорі, причиною його незвичайного сну, звісно ж, була його фізична кволість. Ось капрал (командир нашого відділення) вніс із коридору величезний казан холодної води; за ним вервечкою йшло декілька моїх товаришів, які, вочевидь, і підказали йому цей дурнуватий флотський трюк, що так тішив мізки всіх підстаршин за всіх часів та епох.

Ця пречудова злагода поміж вояками і командиром (якого зазвичай зневажали) розлютила мене; я помітив, що всі давні порахунки поміж ними вмить стерлися перед спільною ненавистю до Алексія. Усі, вочевидь, по-своєму витлумачили командирову заяву, який сказав учора, що Алексій виказувач, тож і відчули вмить палкий приплив згоди з командиром і його жорстокістю. У голову мені вдарила сліпа лють, я розгнівався на всіх тих людей, що були довкола мене, за їхню поспішну готовність повірити першому-ліпшому обвинуваченню, за їхню жорстокість, яку вони завжди ладні були виявити, — і тоді я випередив капрала із його поплентачами, підійшов до ліжка і звелів: «Вставай, Алексію, годі дурника корчити!».

Тієї миті хтось іззаду вхопив мене за руки і змусив упасти навколішки. Я обернув голову і побачив Петра Пекни. «Ти що, більшовику, хочеш зіпсувати нам забаву?» — просичав він. Я видерся й дав йому добрячого ляща. Ми вже ладні були битися, але решта нас вгамувала, всі боялися, що бійка розбудить Алексія. Зрештою, і капрал підійшов із казанком. Він став над Алексієм і, вивернувши на нього літрів з десять води, гаркнув: «Устати!».

І сталося щось дивне: Алексій так і лишився лежати. Капрал аж остовпів на кілька секунд, а потім крикнув: «Рядовий! Встати!». Але рядовий і не поворухнувся. Капрал нахилився і струсонув його (ковдра була мокра, простирало і матрац теж, краплі води падали на долівку). Потім насилу перевернув Алексія, і ми побачили його непорушне, бліде, запале обличчя.

«Лікаря!» — крикнув капрал. Ніхто не поворухнувся, всі дивилися на Алексія в мокрій нічній сорочці, тож капрал знову гаркнув: «Лікаря!» — і показав на якогось вояка, аж той умить вибіг із казарми.

(Алексій лежав без руху, тіло його аж поменшало і здавалося таким хирлявим, як ніколи до того, він був як дитина, тільки губи були міцно, не по-дитячому стулені; додолу з нього цяпали краплини води. Хтось сказав: «Дощ…».)

Лікар помацав його зап’ястя і кивнув: «Авжеж…». Потім відгорнув мокру ковдру: ми побачили Алексія на всю (коротку) довжину його тіла, у довгих білих і мокрих кальсонах, побачили носаки його ніг, що стирчали угору. Лікар кинув оком довкруги і взяв два тюбики, що лежали на тумбочці біля узголів’я; поглянув на них і сказав: «Тут досить було, щоб і двох закатрупити». Потім стягнув простирало із сусіднього ліжка і накрив Алексія з головою.