Милан Кундера - Жарт

Я ладен був бог знає на що, аби лиш зустрітися з Люцією поза територією частини; вона заприсяглася, що наступного разу «не брикатиметься» і піде туди, куди я захочу. Не раз повторювала вона ту обіцянку крізь колючий дріт. Отже, треба було зважитися на зухвале діло.

Незабаром я все обдумав. Командир так і не дізнався, в чому полягав основний Ґонзин план. Дротяна огорожа так і лишилася розітнута в потаємному місці, домовленість із гірником, який мешкав біля розташування нашої частини, теж була в силі. Звісно, нагляд був такий щільний, що й думати не випадало про те, аби вислизнути з території вдень. Поночі периметр патрулювали вартівники з вовкодавами, територію освітлювали прожектори, та, як по правді, все воно було радше задля того, щоб принести задоволення командирові, ніж завадити нам утекти за межі території; якщо тебе зловлять, то віддадуть до військового трибуналу, а це був завеликий ризик. Тим-то я й подумав, що шанс таки маю, хоч і невеликий.

Потрібно було знайти притулок неподалік від казарми. Більшість гірників, що мешкали по сусідству, спускалися тією самою кліттю, що й ми, тож я швидко домовився з одним (п’ятдесятирічним удівцем), який погодився (за триста крон) на часину надати мені своє житло. То був двоповерховий сірий будиночок, його видно було з казарми; я показав його Люції через колючий дріт і пояснив мій задум; вона не зраділа; сказала, не хоче, щоб я ризикував через неї, й урешті погодилася лише тому, що не вміла відмовити.

Настала домовлена днина. Почалася вона досить незвичайно. Щойно повернулися ми з копальні, як хлопчисько-командир звелів нам вишикуватися, щоб послухати одну з його промов. Зазвичай він страхав війною, яка ось-ось вибухне, і тим, як гостро візьмуться до реакціонерів (під ними він розумів передовсім нас). Того разу додав нової теми: до комуністичної партії проліз класовий ворог; але нехай начуваються шпигуни і зрадники: прихованих ворогів покарають устократ жорстокіше, ніж тих, котрі не приховують своїх поглядів, бо прихований ворог — це немов шолудивий пес. «І один із них поміж нами», — сказав наостанку хлопчисько-командир і звелів вийти з шеренги Алексієві. Потім дістав із кишені якісь аркуші й тицьнув йому під носа. «Знайоме це тобі?» — «Авжеж», — відказав Алексій. «Ох ти ж собако шолудивий! Мало того, ще й шпик і виказувач. Але псяче скавуління йде за вітром!» І подер ті аркуші у нього на очах.

«У мене є ще один лист для тебе, — сказав командир і простягнув йому відкритий конверт. — Читай, тільки вголос!» Алексій дістав звідти аркуш, пробіг його очима — і нічого не сказав. «То читай!» — повторив командир. Алексій мовчав. «Не хочеш?» — запитав командир, але той мовчав, і тоді він скомандував: «Лягай!». Алексій впав у грязюку. Хлопчисько-командир став над ним, і ми подумали було, що зараз він почне командувати: «Встати! Лягти! Встати! Лягти!» — і Алексій муситиме вставати, потім падати і знову вставати і падати. Проте командир не віддав тих наказів, він одвернувся від Алексія і пройшов перед першою лавою шеренги, оглядаючи одяг вояків, дійшов до краю (так минуло декілька хвилин), обернувся й неквапно попрямував до Алексія, що непорушно лежав долілиць. «А тепер читай!» — знову звелів він. Алексій звів замурзане грязюкою підборіддя, простягнув праву руку, в якій весь час тримав той аркуш, і навлежачки почав читати: «Сповіщаємо, що 15 вересня 1951 року вас виключено з лав комуністичної партії Чехословаччини. Крайовий комітет…». Командир звелів Алексієві стати в шеренгу, передав командування підстаршині, й ми подалися на вправи.

Після тих вправ було політнавчання, й о пів на сьому (вже стемніло) на мене чекала Люція; я побіг до колючого дроту, вона кивнула, давши зрозуміти, що все гаразд, і пішла. Потім була вечеря, потім відбій; я лежав і чекав, аж засне капрал, який наглядав за нашою кімнатою. Потім узув черевики і, як був, у кальсонах і довгій нічній сорочці, тихенько вийшов із кімнати. Пройшов коридором і опинився у дворі; було холодно. Лазівка крізь огорожу була за санчастиною, тож у разі зустрічі з вартовим можна було завжди сказати, що я занедужав і йду до лікаря. Та я нікого не зустрів; ховаючись у тіні, обігнув санчастину; прожектор освітлював те саме місце (вартовий, що мав обертати його, не дуже ревно ставився до своїх обов’язків), і частина подвір’я, крізь яку мені треба було прокрастися, тонула в пітьмі; тепер я мав лиш один клопіт: не натрапити на патруль, що ходив уночі з псом попід огорожею; скрізь було тихо (так тихо, аж заважало мені скрадатися без шуму); я простояв там хвилин із десять, аж почув далекий гавкіт пса; він лунав десь аж на другому кінці території. Отож я відійшов від стіни і побіг до того місця в огорожі, де завдяки старанням Ґонзи внизу був перетнутий дріт. Ліг ницьма і проповз попід огорожею; тепер треба було відкинути всі вагання; ще кілька кроків, — і я опинився біля обгородженого штахетником двору, де стояв дім гірника; все було гаразд: хвіртку не замкнули на ключ, я прослизнув у двір і побачив, що в будинку крізь опущену штору пробивається світло. Я постукав у шибку, і за кілька секунд на порозі з’явився височенний чолов’яга, який загорлав, щоб я заходив. (Від того галасу мене аж циганський піт пройняв, я ж бо не забував, що казарма розташована зовсім поруч.)