Тим часом ми вийшли з барака. Він запитав, чи не боюся я показатися разом із ним перед усіма вояками. Я відказав, що він дурник, якщо питає таке, а вдвічі дурник, якщо гадає, ніби той його лист дійде до адресата. На те він сказав, що як комуніст за будь-яких умов має поводитися так, щоб не було потім гірко і соромно. І ще раз нагадав мені, що я теж комуніст (хоч і виключений із партії) і що мені треба поводитися не так, як я оце роблю. «Ми, комуністи, відповідаємо за все, що тут діється». Я аж зареготав; потім сказав йому, що відповідальність неможлива без свободи. Він відказав, що почувається достатньо вільним, щоб діяти як комуніст; він повинен довести, і таки доведе, що він комуніст. Коли він сказав це, у нього аж підборіддя затремтіло; зараз, через стільки літ згадуючи цю мить, я певен, що Алексієві натоді було тільки трохи більше, ніж двадцять років, то був юнак, хлопчина, і його доля висіла на ньому, наче велетове вбрання на тендітних плечах дитини.
Пам’ятаю, незабаром після тієї зустрічі Ченек запитав у мене, навіщо я розмовляв із тією гнидою. Алексій дурник, відказав я, але не гнида; і розповів йому, що казав Алексій про ту скаргу на командира. Ченека це не переконало. «Хтозна, дурень він чи ні, — сказав він, — але таки напевне гнида. Бо публічно зректися свого батька може тільки гнида». Я нічого не второпав; він здивувався, що я нічого не знаю: комісар особисто показав їм газету, де кілька місяців тому з’явилася Алексієва заява: він зрікався свого батька, що, як він висловився, зрадив і заплямував усе, що було святе для його сина.
Того вечора з вартової вежі (яку поставили напередодні) вперше нашу казарму осяяло світло потужного прожектора; біля огорожі з колючого дроту почав ходити охоронець із псом. Мене охопив невимовний смуток: Люції поруч не було, і я знав, що побачу її тільки через два нескінченні місяці. Того ж таки вечора написав їй довгого листа; писав, що ще довго не побачу її, що нас позбавили права покидати розташування частини і я страшенно шкодую, що вона відмовила мені в тім, чого я так прагнув, і що спогад про те дав би мені змогу пережити цю невеселу пору.
Після того як я відіслав того листа, наступного дня ми знову виконували ті кляті вправи з шикування, ходіння парадним кроком і плазували по-пластунському. Ті вправи я виконував автоматично й не бачив ні капрала, який горлав, мов несамовитий, ні товаришів, які марширували або падали додолу; що діялося довкруги, я геть не бачив: довкола плацу з трьох боків були казарми, а з четвертого — колючий дріт, за яким видніла дорога. Вряди-годи там зупинялися перехожі (найчастіше дітлахи, самі або ж із батьками, які пояснювали їм, що ці воячки за колючим дротом роблять вправи). Усе воно було для мене мертвими декораціями, картинками (усе, що діялося за колючим дротом, було мальовидлом), тож я і не глянув туди, коли хтось із наших гукнув: «Чого так задивилася, лялечко?».
Тоді глянув і я. То була Люція. Стояла за колючим дротом у своєму виношеному брунатному пальтечку (і як це забув я, коли ми купували сукні, що вже кінець літа і незабаром буде холоднеча?), у черевичках на високих каблуках (які я теж їй подарував). Стояла непорушно і дивилася на нас. З дедалі дужчою цікавістю вояки почали коментувати її навдивовижу терплячий вигляд, вкладаючи у ті слова всю сексуальну розпуку чоловіків, яких рокували на вимушену цнотливість. Аж підстаршина помітив, що ми вже не так запопадливо виконуємо вправи, а потім і причину помітив; він аж запінився від безсилля: не міг заборонити молодій дівчині стояти за дротом; потойбіч починався вже простір відносної свободи, що не підлягав його командам. Тільки звелів хлопцям тримати їхні зауваження при собі й почав командувати голосніше й ще дужче нас підганяти.
Люція то проходила туди й сюди, то геть щезала з моїх очей, але врешті знову поверталася на те місце, де ми могли її бачити. Потім ті вправи добігли краю, та я не зміг підійти до неї, бо нас відразу ж погнали на політичну підготовку; ми слухали фрази про табір миру і про імперіалістів, аж лише за годину я зміг вислизнути (вже вечоріло) і поглянути, чи Люція ще стоїть за огорожею; вона була там; я підбіг до неї.
Вона сказала, щоб я не гнівався на неї, вона мене кохає, і їй так прикро, що я засмутився через неї. Я сказав, що й сам не знаю, коли ще випаде нагода побути удвох. Вона сказала, що дарма, адже вона частенько приходитиме сюди. (Якісь хлопці пройшли повз нас, гукнувши щось сороміцьке.) Люція простягнула мені поміж дротинами троянду (пролунав сигнал шикуватися); потім ми поцілувалися крізь прогалину в колючому дроті.
Читать дальше