Милан Кундера - Жарт

За кілька днів після останнього побачення з Люцією (був дощовитий осінній день) ми поверталися колоною з копальні до казарми, прямуючи горбкуватим шляхом, де стояли глибокі калюжі; замурзані, зморені, мокрі до рубця, всі мріяли про відпочинок. Уже з місяць більшість із нас не мала просвітку навіть по неділях. Та допіру ми пообідали, як хлопчисько-командир звелів нам вишикуватися й заявив, що під час перевірки наших кімнат він виявив чималий безлад. За це підстаршини покарають нас вправами, та ще й продовживши їх на дві години понад норму.

Оскільки зброї ми не мали, ті вояцькі вправи були чистісіньким безглуздям; єдина їхня мета полягала в тому, щоб знецінити час нашого життя. Пам’ятаю, якось той хлопчисько-командир звелів нам переносити тяжкі дошки з одного кутка казарми в інший, наступного дня носити їх назад, і так тривало десять днів поспіль. Усе, що ми робили на плацу після повернення з копальні, скидалося на те перенесення дощок. Хіба що того дня тягали ми не дошки, а свої зморені тіла; змушували їх крокувати, обертали ліворуч і праворуч, кидали ницьма додолу, змушували бігати туди й сюди і плазувати по землі. Отак спливли три години, аж з’явився командир; тепер він звелів підстаршинам попровадити нас на фізичну підготовку.

За казармами був вигін, де можна було грати у футбол, а також вправлятися і бігати. Підстаршини вирішили влаштувати нам естафетні перегони; в роті нас було дев’ять відділень по десятеро душ, тобто дев’ять конкурентних команд. Звісно ж, підстаршини хотіли, щоб ми добряче побігали, та оскільки були вони всі хлопчаки по вісімнадцять чи щонайбільше двадцять років, та ще й страшенно амбітні, то теж вирішили долучитися до перегонів, щоб довести нам, що ми нічого не варті; отож вони сформували свою команду, де було десятеро капралів і старших вояків.

Минуло чималенько часу, поки вони пояснили нам той план і ми второпали його як слід: перша команда з десяти душ повинна бігти від одного краю вигону до іншого; на фініші має чекати інша група, готова бігти у зворотному напрямку, а її чекатиме третя група бігунів, теж готових бігти, й отак пробіжать усі. Отож підстаршини полічили нас і поставили по обидва боки вигону.

Після праці в копальні й тих клятих вправ ми падали від утоми, тож перспектива тих перегонів розлютила нас; і тоді я сказав двом чи трьом приятелям ось що: будемо бігти поволеньки, нога за ногою! Ця думка відразу всім припала до вподоби, її передали один одному, і незабаром зморені вояки тихцем почали задоволено всміхатися й хихотіти.

Урешті ми поставали на своїх місцях, щоб взяти участь у змаганні, що за своїм задумом було чистісіньким безглуздям: хоч ми були в одностроях і тяжких черевиках, нас примусили стати на коліно; естафету треба було передавати в небачений спосіб (адже той, хто мав її перейняти, біг назустріч), проте в руках ми тримали справжнісінькі естафетні цурки, а сигнал нам подали пострілом зі справжнього стартового пістолета. Якийсь капрал (перший бігун із команди підстаршин) рвонув уперед, мов несамовитий, ми теж схопилися на ноги (я був у чільному ряду) і поволі подріботіли за ним; ще й двадцять метрів ми не пробігли, а вже насилу стримували регіт, бо капрал уже наближався до протилежного краю вигону, а наша команда, вишикувавшись неприродно рівною лавою, була ще неподалік від старту, причому вдавала, ніби зі шкури вилазить, так старається; вояки, що з’юрмилися на обох кінцях вигону, гукали, підбадьорюючи нас: «Хутчій, хутчій!». На півдорозі нам зустрілася естафета із двох підстаршин, що вже добігали до стартової межі, яку ми допіру покинули. Нарешті ми добігли до фінішу, та коли передали естафету, за нашими спинами вже третій підстаршина покинув стартову межу.

Ті перегони з естафетою я згадую як останню велику дефіляду моїх «чорних» приятелів. Їхнім вигадкам не було краю: Ґонза кульгав, усі несамовито підбадьорювали його, і він справді сягнув фінішу як герой, випередивши нас на два кроки. Циган Матлош під час тих перегонів примудрився вісім разів упасти. Ченек піднімав коліна до самісінького підборіддя (це, звісно, втомило його дужче, ніж якби він біг щодуху). Ніхто не порушив правил гри: ні покірний і дисциплінований автор закликів до миру Бедржих, який зі спокійною гідністю помалу трюхикав разом з усіма, ні фермерів син Йозеф, ні Петр Пекин, який так не любив мене, ні старий Амброз, що дріботів у штивній поставі, заклавши руки за спину, ні рудий Петран, що верещав пронизливим фальцетом, ні мадяр Варта, що несамовито горлав «Ура!» на всій дистанції, — ніхто не зіпсував цієї пречудової й заразом простої вистави, під час якої ми просто душилися від сміху.