Милан Кундера - Жарт

Отож посідали ми одне біля одного на ліжку (ламаючи під собою ті бідолашні гіллячки) і почали розмовляти. Через якусь часину (розмова затяглася) я спробував знову обняти її, але вона запручалася; тоді я почав боротися з нею, проте незабаром збагнув, що то було не втішне вовтузіння закоханих, а справжнісінька сутичка, що могла звести нашу дружбу до якоїсь мерзоти, тому що Люція насправді боронилася, запекло, майже з відчаєм. Тим-то нічого мені й не залишалося, як припинити це.

Тоді я почав шукати слова, щоб переконати її, почав говорити, казав, що, звісно ж, я кохаю її, що кохати — означає віддаватися одне одному до останку; попри заяложеність, то був неспростовний аргумент, тож Люція наче і не збиралася його заперечувати. Просто мовчала або ж благала: «Ні, прошу тебе, ні!» або: «Не сьогодні, тільки не сьогодні!..», весь час намагаючись (зі зворушливою незграбністю) звернути розмову на інші теми.

Я знову взявся до свого; ти ж не з тих дівчат, які розпалять свого партнера, а потім кепкують? Невже ти така черства, така жорстока? — і обняв її знову, і знову вона почала ту коротку досадну боротьбу, з гірким присмаком і без жодної тіні любові, яка знову лишила в мені відчуття мерзотності.

Я зупинився; зненацька мені здалося, ніби я збагнув, чому Люція відштовхує мене; о боже, чом же я раніше того не збагнув?

Люція немов дитина, кохання мусить лякати її, вона незаймана, то боїться невідомості; тоді я вирішив не вдаватися до цих навальних дій у моїй поведінці, адже вони знеохочували її, вирішив бути ніжним із нею, делікатним, щоб акт кохання нічим не відрізнявся від наших пестощів, щоб він був одним із пестощів. Отож я більше не наполягав і тільки упадав коло Люції. Цілував її (так довго і несамовито, аж уже й задоволення не мав від того), гладив її (нещиро), намагаючись наче ненавмисне укласти її на спину. Мені навіть пощастило трохи: я пестив її груди (вона ніколи не відмовляла мені в цім); шепотів на вушко, що буду ніжно поводитися з її тілом, адже це її тіло, а я хочу бути ніжним із нею всією; навіть зумів трохи задерти її спідницю й поцілувати на сантиметрів десять чи двадцять вище колін; але далі мені не поталанило дістатися; коли я хотів було сягнути вустами до її лона, вона перелякано сахнулась і схопилася з ліжка. Я дивився на неї й бачив на її обличчі конвульсивний вираз, якого ще не доводилося мені зазнавати.

«Люціє, Люціє, тобі соромно, бо тут світло? Може, треба щоб темрява була?» — запитав я, і вона, вхопившись за те запитання, немов за рятівну соломинку, кивнула: авжеж, її бентежить світло. Я підійшов до вікна, щоб запнути штори, та Люція сказала: «О ні, тільки не це! Облиш!». «Чому?» — запитав я. «Мені страшно». — «То чого ж ти боїшся, світла чи темряви?» Вона мовчки заплакала.

Її відмова не зворушила мене, вона видавалася мені безглуздям, шкодою, несправедливістю; я її не розумів, вона просто-таки катувала мене. Я допитувався, чи не тому вона опирається, що незаймана, може, вона боїться, що я їй завдам фізичного болю. На кожне таке запитання вона покірно кивала, тому що вбачала у ньому аргумент на користь своєї відмови. Я казав, що це добре, що вона цнотлива, що тільки зі мною зможе вона пізнати все, адже я її кохаю. «Хіба ти не радієш, що будеш моєю жіночкою, що належатимеш мені до останку?» Авжеж, сказала вона, радіє, ще й як, коли думає про це. Я знову обняв її, і знову тіло її заклякло. Я насилу погамував у собі лють. «Чому ти опираєшся?» Вона відказала: «Прошу тебе, зачекай до наступного разу, авжеж, я хочу цього, але не цього вечора, нехай іншого разу». — «То чому не сьогодні?» — «Ні, тільки не сьогодні». — «Але чому?» — «Ох, благаю тебе, не зараз!» — «А коли ж тоді? Ти наче не знаєш, що це наша остання нагода побути разом на самоті, адже твої приятельки післязавтра вже будуть тут! Де ми зможемо потім побути, щоб нікого не було?» — «Ти ж якось залагодиш це…» — сказала вона. «Гаразд, — сказав я, — залагоджу, але пообіцяй мені, що прийдеш, бо ж небагато шансів, що я зможу винайняти такий затишний куток, як ця твоя кімната». — «Дарма, — сказала вона, — дарма! Де захочеш, там і зустрінемося». — «Згода, — тільки пообіцяй, що ти станеш моєю жінкою і не брикатимешся». — «Авжеж», — сказала вона. «Присягаєшся?» — «Так».

Я розумів, що це все, чого я зможу сьогодні домогтися від неї. Було цього мало, але це було щось. Я погамував розчарування, й решту часу ми просто розмовляли. Збираючись піти, я обтрусив мій однострій від билинок аспарагуса, погладив Люцію по щоці й сказав, що думатиму тільки про нашу наступну зустріч (і не брехав).