Милан Кундера - Жарт

Нічого не почував я тієї миті, крім ненависті, а ненависть кидає надто вже гостре світло, в якому речі й предмети гублять свою форму. Той командир здавався мені мстивим і підступним щуром. Сьогодні він уявляється мені просто молодим хлопчиною, який звик гратися. Що й казати, молодики не винні, що вони граються; як люди вони ще не сформувалися, а життя кидає їх у сформований світ, який вимагає, щоб вони діяли як сформовані люди. Отож вони силкуються влитися в загальновживані форми і моделі, які їм підходять і які їм подобаються, — та й граються.

Наш командир теж був несформований, аж якогось дня опинився віч-на-віч із нашим підрозділом, з людьми, яких він нездатний був зрозуміти; та він таки зумів викрутитися, убравши на себе готову машкару з аналогічних ситуацій, про які він десь читав або чув: незламний герой з бандитських коміксів, молодий самець зі сталевими нервами, що здатен упоратися з ватагою негідників, без пишних словес, переповнений крижаним спокоєм, скупий, влучний гумор, покладається на себе й на міць своїх м’язів. Що дужче він усвідомлював свою дітвацьку сутність, то запекліше грав роль супермена.

Та хіба вперше зустрів я отакого молодого актора? Коли мене допитували в секретаріаті стосовно поштової листівки, мені було трохи більше, ніж двадцять років, а мої слідчі старші на рік чи два. То теж були хлопчаки, що ховали свої несформовані обличчя під маскою, яку вони вважали пречудовою личиною незламного революціонера-аскета. А Маркета? Хіба не вирішила вона грати роль рятівниці, яку запозичила з дешевого фільму? А Земанек, охоплений раптовим сентиментальним пафосом високої моральності? Хіба це не була роль? А я? Хіба не було в мене декілька ролей? Безладно метався я від одної до другої, аж мене й заграбастали у тій біганині.

Молодість жахлива: це сцена, де дітлахи ходять на високих котурнах і в найрозмаїтіших костюмах, виголошуючи завчені фрази, з яких розуміють ледве половину, зате тримаються їх із фанатичною впертістю. Історія теж страшна, адже вона часто служить ігровим майданчиком для незрілих людей — для шмаркатого Нерона, для шмаркача Бонапарта, для цілої юрми несамовитих дітей, що їхні вдавані пристрасті й простенькі ролі обертаються катастрофічно реальною дійсністю.

Коли я думаю про це, вся система цінностей у моїй голові сходить нанівець і я почуваю глибоку ненависть до молодості — і, навпаки, якусь парадоксальну поблажливість до злочинців історії, бо в їхніх переступах раптом вбачаю тільки страшенну метушню незрілих людей.

Кажучи про незрілих осіб, я пригадую Алексія; він теж грав свою велику роль, що виходила за межі його розуміння й досвіду. Щось було у нього спільне з нашим командиром: як на свій вік, він видавався молодшим; проте його молодість (на відміну від командирової) була непоказна: тендітне хирляве тіло, підсліпуваті очиці за грубими скельцями окулярів, поцяткована вуграми шкіра (наслідки пубертатного періоду, що ніяк не минав). Спочатку він був приписаний призовником до піхотного офіцерського училища; потім із нього зняли цю прерогативу і перекинули до нас. Починалася пора гучних політичних процесів, у численних залах (партійних, судових, поліційних) весь час піднімали руки, щоб позбавити підсудних довіри, честі і свободи; Алексій був сином високого партійного чиновника, якого нещодавно запроторили до в’язниці.

І ось він з’явився у нашому підрозділі, і йому показали на Станине ліжко, яке давно вже було порожнє. На нас він дивився десь так, як ото і я спершу поглядав на своїх нових товаришів; отож тримався він замкнено, а решта, почувши про те, що він партійний (про його виключення з партії ще не оголосили), почала остерігатися, щоб не ляпнути чогось у його присутності.

Дізнавшись, що я теж був колись партійний, Алексій почав трохи більше спілкуватися зі мною; якось він довірливо сказав мені, що мусить будь-що відбути це велике випробування, яке накинуло йому життя, і не зрадити партію. Потім прочитав вірш, якого він написав (хоч досі не писав віршів), коли дізнався, що його відправлять сюди. Там були такі рядки:

Я розумів його, адже рік тому і я почував те саме. Проте зараз був уже не такий пригнічений: моя провідниця в повсякдення, Люція, вивела мене з тієї клятої зони, де з таким відчаєм потерпали сотні Алексіїв.