Милан Кундера - Жарт

Чому ми з ним були такими друзями? Певне, це доля. Він, як і я, був сиротою, не мав одного з батьків. Моя мати померла під час пологів. Коли Людвікові було тринадцять, його батька, який працював мулярем, запроторили в табір німці, і звідти він не повернувся.

Людвік був старший син. І натоді вже єдиний, бо його менший брат помер. Батька заарештували, у матері з сином більше нікого не було. Вони страшенно бідували. Навчання в колежі обходилося дорого. Йшлося вже до того, що Людвікові треба було покинути його.

Останньої миті раптом прийшов порятунок.

У Людвікового батька була сестра, яка ще до війни вдало побралася з багатим місцевим підприємцем. Відтоді вона майже перестала бачитися зі своїм братом-муляром. Але після його арешту щось ворухнулося в її патріотичному серці. Вона домовилася з невісткою, що візьме Людвіка під своє крило.

У неї була тільки одна дочка з вадами розвитку, і небіж, хлопчина обдарований, завжди викликав у неї заздрість. Подружжя не лише підтримувало його матеріально, а й почало щодня запрошувати до себе в дім. Показувало місцевій верхівці, що регулярно збиралася під їхнім дахом. Людвік мусив виявляти їм вдячність, адже від їхньої підтримки залежало його навчання. Але любив він їх, як пес макогона. Звалися вони Коутецькі, і відтоді тим словом ми прозивали всіх задавак.

Пані Коутецька зневажала невістку. Ніколи не могла вона простити братові, що він так невдало одружився. І не змінила свого ставлення навіть тоді, коли брата заарештували. Гармати своєї щедрості вона звернула до Людвіка. Вбачала в ньому свого кровного нащадка і хотіла зробити з нього сина. Існування невістки було для неї тільки прикрою помилкою. Жодного разу не запросила вона її до себе. Людвік бачив те все і аж зубами скреготів. Не раз кортіло йому збунтуватися. Але матінка щоразу зі сльозами вмовляла, щоб він поводився обачно.

Тим-то він і почувався таким щасливим у нас. Ми були мов брати-близнюки. Тато навіть трохи дужче любив його, ніж мене. Був у захваті, що Людвік прочитав усю його бібліотеку, знав у ній кожну книжку. Коли я почав брати участь в ліцейському джазі, він вирішив грати зі мною. Придбав якийсь дешевий акордеон і незабаром навчився досить добре грати на ньому. Потім ми разом грали у джазі й разом долучилися до оркестру з цимбалами.

Дочка Коутецьких вийшла заміж наприкінці війни. Мати вирішила справити бучне весілля, де за молодими йтиме п’ять пар дружок із боярами. Одну з цих тяжких ролей завдала вона Людвікові, поставивши його поруч з одинадцятирічною донечкою місцевого аптекаря. Людвік розлютився. Аж почервонів, коли йому довелося, мов блазневі, брати участь у цьому шлюбному маскараді місцевих снобів. Він хотів скидатися на дорослого, і йому соромно було подавати руку шмаркатому дівчаті. Він дратувався, що доведеться цілувати обслинений хрест під час шлюбної церемонії. Коли настав вечір, він утік із бенкету і знайшов нас у задній залі корчми.

Ми сиділи з цимбалами, пиячили і кепкували з нього. Він розізлився й заявив, що ненавидить буржуазію. Потім почав проклинати церковний шлюб, заявив, що плює на нього, і сказав, що розірве стосунки з церквою.

Ми не взяли всерйоз його слів, але за кілька днів після закінчення війни Людвік таки зробив те, що обіцяв. Коутецькі смертельно образилися. Це його не збентежило. Він із задоволенням порвав із ними стосунки. Почав ходити на збори комуністів. Купував брошури, які вони видавали. Наш край був переважно католицький, та й наш ліцей теж. Попри це ми ладні були простити Людвікові його комуністичні уподобання. Ми визнавали, що він перевершує нас.

У сорок сьомому ми скінчили ліцей. Восени Людвік мав навчатися у Празі, а я — у Брно. Відтоді я не бачив його цілий рік.

Настав сорок восьмий. Життя, здавалося, стало з ніг на голову. Коли Людвік приїхав на канікули і прийшов у наш гурток, ми всі були розгублені. Лютневий комуністичний переворот видавався нам початком терору. Людвік прихопив із собою кларнет, але грати йому не довелося. Цілу ніч ми розмовляли.

Чи тоді й почалася оця незлагода поміж нами? Не думаю. Тієї ночі Людвік знову мене вразив. Щомога ухиляючись від політичних балачок, він говорив про наш оркестр. Якщо його послухати, ми повинні були збагнути сенс нашої праці в ширшій перспективі, ніж раніше. Навіщо намагатися воскресити втрачену минувшину? Хто дивиться назад, той закінчує, як Лотова дружина.

То що ж треба робити? — запитали ми.