Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Віка не виходить, тільки вдягає навушники, щоб не чути галасу миття. Щось вона таки їла, бо я намагаюся відмити каструльку від киселю. Звичайно, їй не спало на думку залишити мені хоч трохи. Цікаво, чи бабусі принесла… І чи бабуся взагалі щось їла.

— Віко…

Вона робить вигляд, що не чує, але я намагаюся докричатися крізь навушники, адже навіть з ними щось там чути. Я трясу її й вириваю з вух навушники.

— Ай! — верещить вона. — Боляче! Лапи забери!

— Чому ти зжерла кисіль і нічого не лишила?

— Лишила, — відповідає. — У холодильнику. — Я пропонувала бабусі, але вона не хотіла.

А я вже було подумав, що у Віки є до мене чудові сестринські почуття. Ну, але принаймні для бабусі щось зробила.

— Можеш з’їсти, якщо вона не буде, — ласкаво дозволяє сестра.

Піду до бабусі. А ні, не піду, вона хотіла подрімати. Чорт, мене це непокоїть, бабуся завжди була на ходу, я ще ніколи не бачив, щоб вона спала вдень. Я не знаю, що робити. Змусити її піти в поліклініку, а може, викликати лікаря? Намагаюся подзвонити мамі, але вмикається автовідповідач. Зараз вона працює в такого одного, де погане мобільне покриття. Я піднімаюся сходами, тихенько прочиняю двері й чую, як бабуся похропує. Якщо спить, то, мабуть, усе гаразд.

Повертаюся до посуду. Віка, звичайно ж, сміття не винесла. Я ставлю на сушку останні тарілки й міцно зав’язую мішок. Ніби із запахом полуниці, але як на мене, і так страшенно смердить.

Зношу мішок униз. Щиро кажучи, на сьогодні з мене досить. Згадую дівчину, із якою познайомився на стадіоні, та її усмішку. Цікаво, чи вона так само б посміхалась, якби їй щодня доводилося мити гору брудного посуду?

Не збираюся я ані посуд мити, ані сміття виносити! Жодна моя подружка цього не робить. У них із цим удома все нормально, не те, що в мене. На щастя, вони в нас не бувають, це я ходжу до них. Завжди кажу, що батьки суворі й не люблять гостей, цього абсолютно достатньо. Якщо хочу, то я дуже ввічлива, і батьки подружок мене люблять. Я добре вчуся, і досить. Минулого року була найкращою в класі. Побачимо, як піде тепер, з’явилися всі ці нові предмети, і вже не можна буде так сачкувати. Але це моя стратегія виживання: вчитися якомога краще, тоді всі дадуть тобі спокій. Мама і бабуся задоволені, а Фелікс хай не пхається. Він старший, і сам повинен усім займатися. Мені й так є що робити.

Насправді ситуація непогана. Коли мама сидить удома, то постійно контролює й про все допитується, їй постійно здається, що мені шість років. Вона не помітила, що я вже не ходжу на дні народження з клоунами! Тепер ми з дівчатами організували клуб і робимо різні класні штуки. Я вмикаю комп’ютер і заходжу в групу.

«Сич, прийом», — пишу. Сич — це така сова. У нас у всіх якісь пташині прізвиська.

«Яструб, прийом», — пише Майка.

«Орлиця, — це Зуза. — Що нового?»

«Норм, — відповідаю. — Завтра після школи в Будиночку на дереві?»

Будиночок на дереві — це теж шифр. Ніякий це не будиночок на дереві. Ми так називаємо місце за школою. У паркані є дірка, про яку знаємо лише ми, нею пролазимо на парковку й сидимо на низьких підмурках. Там нікого немає, а машини, схоже, поставили назавжди.

Майка вигадала розвагу: дзвонити різним людям, випадковим, або висилати повідомлення. Вчора ми дзвонили з питанням, чи вони замовляли в нас піцу й що доставка запізнюється. Ржака ще та, люди взагалі не розуміють, про що мова. Ми це ще записуємо, у нас такі додатки в телефонах, а потім слухаємо, суперова забава. Найкраще, коли вони так дуже нервують, але ми потім вибачаємось, що помилка. На щастя, ніхто ще не передзвонював, принаймні мені.

«Завтра акція піца?»

«Ковбаски, — пише Майка. — Добрий день… Ви замовляли в нас мисливські ковбаски?»

Від самої думки про це я падаю зо сміху.

Ні, справді, слава Богу, що мами немає, бо наскільки я її знаю, вона одразу б хотіла забирати мене зі школи й узагалі контролювати. Минулого року пару разів прийшла, вистачить. Катастрофа, ще й цілує мене, вітаючись. На щастя, ніхто цього не бачив, інакше я просто не знаю. У школі — як на війні, достатньо раз підсковзнутися — і ти пропав. Орлиці й справді, наче хижі птахи. Мене б теж розшматували, якби пронюхали, як насправді в нас удома. Звичайно, я теж Орлиця, але постійно боюся, бо взагалі я не повинна бути однією з них. Не повинна бо… ну, бо достатньо раз прийти до Майки чи Зузи, щоб зрозуміти, чому.

Насамперед: у них є все. Коли я прошу маму купити мені планшет і PS4, і новий велосипед, бо старий уже ніякий, і конверси, і пенні, бо у всіх дівчат є Пенніборди, то починається стара пісня: