Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

— Інколи думаю, — відповідаю лаконічно.

От і вся скорочена версія, на яку мене вистачило. Це тупо — розмовляти про такі речі.

Опта шкірить зуби в посмішці.

— Ну, тоді ось: під час тих романтичних канікул, коли батьки створили мене з нічого, розумієш… — вона замовкає. — Ні, ну я знаю, що це, певно, дурня — взагалі думати, як це було, коли вони спали разом, ну, розумієш, і з цього вийшла дитина… Коли я про це думаю, мені якось дивно, але думаю… Так чи інакше, я перевірила в інтернеті, і — бінго! Отилія Єнджейчак, ну, знаєш, відома пловчиня, саме тоді здобула золоту медаль на Олімпіаді в Гельсінкі, на двохстах метрах батерфляєм, і так я їх уявляю, як вони над тим озером голубляться, а тоді повертаються в обшарпану дешеву хату, вмикають телевізор, бо він там є, і ось Отилія припливає першою, і мама каже: «Адаме, якщо дівчинка, назвемо її Отилією, а якщо буде хлопчик, то, мабуть, Отто». Вони хихочуть і вовтузяться в тому ліжку, аж урешті штепсель телевізора випадає з розетки й далі вже лише темрява…

— Тобі мати розповідала?

— Не мати, — виправляє вона. — Мама. Слово «мати» — негарне, правда?

— Може й не дуже, але точно не таке ніжне.

— Так-от, уяви собі, що я про це дізналася не від мами й не від тата. Я сама це відтворила.

Схоже, у нас є дещо спільне. Вигадування реальності.

— Тобто, мама сказала, що це на честь Отилії Єнджейчак, бо вона захоплюється нею як спортсменкою й усе таке, але є купа спортсменок з набагато гарнішими іменами. Отилія — це наче вона тілиста, товстуха якась, гірше ім’я уявити годі… особливо з моїм виглядом…

Я дивлюся на неї. Раніше не звернув уваги, може тому, що взагалі не дивився на її фігуру, а лише на оте волосся й усмішку, але Опта й справді повненька. Не товста, я б так сказав. Вона як… пончик. Пончик у довгій спідниці в яскраві рожеві квіти, у жовтому светрі і в зелених мартенсах.

— Коли я була малою, мене називали Ота. А тоді мама почала казати Опта. Бо вона, начебто, не бачила веселішої дитини. Може, це й на краще, бо спортивне ім’я для незграби з астмою трохи не фонтан, правда?

— Ти не схожа на незграбу, — кажу я. — Просто…

— Я трошки хвора. Трошечки, — договорює вона. — Ай, неважливо. Я б тістечко з’їла. На щастя, шлунок у мене здоровий, і я можу їсти, скільки влізе. Що, зрештою, помітно. Ходімо?

— Та ну, як Коперкова побачить, що я із хворим животом їм тістечко…

— То не їстимеш. Дивитимешся, як я їм. А я вмію чудово їсти, це одна з тих речей, що я вмію найкраще в житті. Ти знаєш, є така мисткиня, яка в одній галереї картоплю чистила? А я могла б сісти на табуретці та їсти тістечка. Цей перформенс би називався «Товстуха їсть тістечка», і все місто приходило б дивитися.

Я пирхаю сміхом. Вона відповідає мені сміхом ще голоснішим, приблизно удвічі. Звучить так, наче хтось до металевого відра всипав скляні кульки. Вона нахиляється до лавки й дістає гітару. Я раніше не звернув уваги.

— Ти граєш? — не стримуюся й запитую навпростець.

— Та ні, так собі ношу, для понтів, — вона знову хихоче, наче це звичайна манера спілкування. — Зрозуміло, що граю. У мене заняття після уроків, на Ловицькій, тому я її притягла із собою.

Опта закидає гітару за спину й тепер виглядає насправді неймовірно, із цим своїм волоссям, усмішкою й гітарою. Я, мабуть, їй не казатиму, що колись грав на синтезаторі, і навіть ходив до музичної школи, ще б захотіла, аби я показав, що вмію. Я вже уявляю картину: сидимо разом, я граю на синтезаторі, вона на гітарі, і співаємо на два голоси, а на трибунах стадіону збирається вся школа й закидає нас помідорами, як під час Томатіни.

Я намагаюся йти не надто швидко, щоб ніхто не здогадався, що я симулюю. Та насправді мене розпирає від енергії. Мені давно не було так радісно. Це жалюгідно: я розумію, що ця радість, скоріше за все, пов’язана з фактом, що зазвичай зі мною ніхто не говорить. Але ні, чи я б так само радів, якби балачку почав один зі шкільних качків? Не певен.

Опта розглядає солодощі, очі в неї сяють. Я згадую, що в мене є десятка. А може, повестися, як джентльмен і пригостити її тістечком?

— Яке ти хочеш? — запитую й ковтаю слинку, незвичайно густу, мабуть, через хвилювання. — Я тобі куплю.

— Та чого ти! — сміється вона, відкинувши голову назад і стріпуючи цим своїм рудим волоссям. — Я сама собі куплю. Зрештою, у нас рівноправ’я, чи не так?

— А до чого тут рівноправ’я, якщо я хочу пригостити тебе тістечком? — дивуюся я. — Ти ж не феміністка?

Знову дурниці говорю.