Йоанна Ягелло - Зелені мартенси

Віка — інша справа, її не можна не любити, бо вона така манюня гарнюня білявочка, яка за п’ять хвилин крутитиме будь-ким, як схоче. Крутила. Від манюньої гарнюньої білявочки нічого не лишилося. Чим темнішим ставало її волосся, тим хмурнішала вона сама. Зараз їй майже десять і вона нагадує важкого підлітка. Я б зовсім не здивувався, якби Віка курила за школою, разом із цими своїми подружайками, клубом Орлиць, схожими на рок-версію «Spice Girls» чи потвор із «Monster High», колись улюбленого Вічиного серіалу — тепер це вже вчорашній день, вона виросла з нього, як із плаття. Тепер моя сестра носить чорні джинси й футболку з написом «Fuck Off». Добре, що бабця не розуміє англійської.

На відміну від мене, Віка в школі популярна. Тобто батькам таки вдалося створити екземпляр, невідбракований ще на старті.

— Мати… Мама дзвонила?

Віка заперечно хитає головою.

Гм. Піду до бабусі.

Її кімната, колишня мамина спальня в мансарді, пахне ліками й старістю. Старість має свій запах, я це знаю, відколи бабуся тут живе. Їй уже майже вісімдесят, хоч мамі щойно сорок. У бабусі довго не було дітей, вона сама каже, що мама в них знайшлася, як манна небесна. Коли вони з дідусем уже геть утратили надію.

— Привіт, Бабі, — вітаюся я. — Як справи?

— А ти чого такий задоволений?

Звісно. Мати б точно нічого не помітила, але бабуня має радар на всі нюанси мого настрою.

— Ти переміг у забігу?

— Бабусю! Не смішно. Просто… — і ось я вже хочу розповісти, що познайомився із симпатичною дівчиною й узагалі, але якось не можу й слова видушити. — Якийсь такий настрій гарний. Просто так.

— Ну, певне ж, — примружує око бабуся.

— А ти як почуваєшся?

— Чудово. Уже краще. Щось трохи не мала сил нині, але вже добре.

— Бабусю… — наважуюся я, з нею нелегко говорити на такі теми. Вона поводиться, наче втричі молодша. — Може, тобі варто сходити до лікаря?

— Та що мені ці коновали! — обурюється вона. — Я ж маю про вас піклуватися! Усе зі мною гаразд. Балакаю — значить жива. Мені просто потрібно трохи відпочити. Вимкни світло, Фелю.

Так виглядає мій дім. Віка грає на телефоні, бабуся лежить нагорі, і я — шкільний лузер, фахівець із брудної роботи, який зараз засукає рукави й митиме посуд. Більше в цьому домі нікого немає й ще з місяць не буде. Або й два. Бо… от власне.

Одного дня, — мені тоді було сім, а Віці три роки, — батько випарувався із нашого життя. Це Четвертий Момент. Не те, щоб я відчув це як помітну зміну, бо, як я вже казав, він і раніше рідко бував удома. Батько був далекобійником і з’являвся в нас лише кілька разів на місяць, але мама це важко пережила, бо раптом не стало грошей, їй довелося йти на роботу, а Віку віддати до дитсадка. Мама — медсестра, і заробляла дуже мало, у нас вічно не було грошей, бо садок платний, комунальні треба платити, купувати підручники й одяг, таке інше — щоразу мама лише зітхала. Від батька ми нічого не отримували, а коли бабуся казала, щоб мама подала на аліменти, та відповідала, що їй нічого від нього не потрібно. Одним словом, це були важкі часи, якби бабуся час від часу щось мені не купувала, то навіть не знаю, бо Віка завжди була першою. Я не скаржуся, бо якось ми давали собі раду… аж до певного моменту.

От, власне. П’ятий момент — це коли мама вперше поїхала до Німеччини. Мені тоді було дванадцять, а зараз чотирнадцять. Ми залишилися з бабусею й жили досить непогано. Мама там доглядала якогось дідуся й за місяць заробила стільки, що ми заплатили частину боргу за помешкання. Ще вона купила комп’ютер і нову пральну машину, бо стара зламалася, і загалом виглядало на те, що настали нові, кращі часи.

Вона мала поїхати ненадовго, когось там заміняла. Але потім подалася знову. І частіше її вдома не було, ніж навпаки. Ми якось давали собі раду, доки бабуся не захворіла. Вона ледве дибає і їй потрібно купу бабла на ліки, і тепер мама каже, що тим більше змушена їздити на заробітки. Стало фігово.

— Сміття хоча б винеси, — кажу я Віці, а та дивиться на мене спідлоба.

— Ти ж бачиш, що я уроки роблю. Тобі чудово відомо, що в четвертому класі вимоги суворіші.

— Ти ж не вчиш, а граєш.

— Не граю. Я перевіряю на ФБ, що було з математики.

Я бачив, що вона грає. Я можу відрізнити, але не маю сил сперечатися з нею. Починаю мити посуд, сподіваючись, що це вижене сестру до своєї кімнати, бо чесне слово, мені навіть бачити її вже не хочеться. Нічого не робить і на все плювати хотіла, ніхто її не виховав, то й мені навряд чи вдасться. Я б хотів, щоб мама повернулася й зайнялася цим усім.