Андрій Новік - Останній спадок

— Ти ж казав, що там немає нікого з потрібним рівнем доступу.

— Немає.

— То якого дідька там узявся той Вінченцо?!

Бойд, пересунувши центр ваги з однієї ноги на другу, мовчав.

— Ну? Як він дізнався про Мелані Маєрс? This is classified information [56] Це засекречена інформація ( англ. ). .

— Ще невідомо. Наразі контакт із Вінченцо Аллеґро обірвався. Щойно він вийде на зв’язок, дам знати.

Гендерсон угамувався й сів назад у крісло. Натиснувши на кнопку «Play again», переглянув надіслане італійцем відео вдруге.

— Та він псих! Бідолашна Маєрс, — сумно хитав головою Бойд.

— Вона б не приїхала назад.

— Знаю.

— То знаєш, що це був єдиний вихід.

— Знаю, — повторив Бойд. Понад усе він волів би, щоб цієї розмови ніколи не було. — Цікаво, що він зробив із тілом…

— А не плювати?

— Ні.

— Господи, — Гендерсон саркастично закотив очі, — знову ти зі своїм співчуттям.

— Просто обережність. Хтозна, хто знайде її тіло.

— Не переймайся, — відмахнувся Гендерсон, — відтепер вона ніколи не працювала на нас.

Ґреґор Бойд промовчав. Усе це не подобалося чоловікові, однак обов’язкова частина роботи не мусила приносити задоволення.

— І що далі?

— Будемо працювати, як і завжди.

Розмова затягувалася. Здавалося, жодному більше не вдавалося витискати із себе жваві коментарі.

— Готуйся до відрядження, — сухо видав Гендерсон.

— Якого відрядження? — Бойд здивовано скинув брови.

— Поїдеш до України.

— Ви, що, знущаєтеся? — мало не рипів Марко.

— Заспокойся, — мої мляві спроби втихомирити його нагадували намагання за допомогою дипломатичних «реверансів» спинити знавіснілого бика, — пробач, будь ласка, але інакше ти б ніяк не погодився поговорити.

— Звісно, ні!

Олівія, опинившись між двома сторонами конфлікту, відверто ніяковіла.

— Таки Даліборова правда, Марку, — спробувала втрутитися жінка, — ці символи мають сенс.

— Як же ви, членистоногі, мене задрали.

— Годі! — Американка різко піднесла руки вгору.

— Не годькай! Навіщо, дівко, це тобі? Окей, я розумію, той дебілкуватий, але ти… така на вигляд розумна й гарна жінка! Чим він переконав тебе повірити в ту його побрехеньку? Чи всі історики схибнуті на авантюрах?

— Я знав Максимового діда! — Обоє відразу замовкли. Тільки брехнею вдалося б змусити Марка слухати.

— Що?

— Пам’ятаєш, я розказував про прихід Максима й що той приволік дідів заповіт?

— Ну.

— Спершу я не згадав дідка, але вчора… Ігор Васильович Підгірський був моїм викладачем старослов’янської міфології. Точніше, викладачем на заміну. Бачилися ми лише кілька лекцій.

— Знущаєшся? А ти не думав, що сприймаєш вигадку за бажане? Що сплутуєш його з кимось або ж узагалі накрутив себе.

— Звісно, думав. Тому почав перебирати в голові всіх, хто б підтвердив мої здогадки. Майже з усіма одногрупниками я контакти розірвав чи й зовсім не мав. Пригадувати викладачів і випитувати в них марно: вони не зможуть не те що мене впізнати, а й розповісти, хто минулого тижня був на кафедрі. Я переглянув усі свої старі записники, акаунт у Facebook і натрапив на єдиного, хто хоча б якось мені допоміг і також був у Львові. Ми поговорили, і от…

Моя брехня здавалася такою правдивою, що я й сам починав потроху вірити в неї. Так, я зателефонував подрузі-американці, але не для того, щоби поговорити про викладача, який колись бував у нас на заміні. Насправді я потребував допомоги. Моральної, фізичної, розумової — байдуже. Єдиною, кому я міг довіряти тут, у Львові, була саме Олівія. Зрештою тільки Олівія. Вона радо вислухала мене та погодилася допомогти переконати Марка.

Марко пройшовся кімнатою, потираючи лице долонями, і зупинився за крок від мене. Олівія, аби відволіктися, прибирала зі стола порожні келихи з-під вина й тарілки, вимащені жиром смажених курячих грудок.

— Пробач, що втягнув тебе в це, але, вочевидь, тут усе серйозно.

— Ох, ти мене, скотино, таки доконаєш. — Буря нарешті втихомирилась, і в гримасі на Марковім обличчі знову можна було розгледіти його «фірмову» дурнувату усмішку. — Окей. Але я пам’ятаю, що той хлопець — земля йому пухом — казав, ніби дідок був простим столяром, так?

— Він міг закінчити викладацьку кар’єру й на пенсії почати працювати з деревом.

Олівія мовчки ствердно кивнула головою.

— Я намагався витягти з Підгірського хоч якусь інформацію, — від згадки про перелякані студентові очі моїм тілом розтеклася млість, — але хлопець був дико переляканий і мовчазний.