Андрій Новік - Останній спадок

Кожне слово наче молотом гатило по чоловіковім обличчі: артерія на лобі стала завтовшки з олівець, в очах замерехтіли неприховуваний біль і сором. Марко був із тих людей, яким життєво необхідно самостверджуватися візуально, підкреслюючи власні життєві позиції чимось дорогим та ефектним.

— А що за дивне ім’я таке — Олівія?

— Американка. Її батько — українець, тож сім’я переїхала сюди, коли дівчині виповнилося чотирнадцять. Прізвище вона залишила від матері.

— А зараз їй скільки?

— Матері?

— Олівії, бляха!

— Достатньо, друже, — підморгнув я, — достатньо.

Квартира на вигляд була доволі маленькою. Однокімнатка з мініатюрною вбиральнею, геть завалена речами, газетами й книжками. Останні валялися повсюди: на підлозі в коридорі, на кухонних тумбочках, ліжку та в туалеті. Найближчий стос увінчував Жан-Крістоф Ґранже. Місце, де Олівія зазвичай спала та готувалася до роботи, важко було назвати кімнатою: одна стіна стояла з гарно намальованим пензлем і фарбами пейзажем зимових гір, друга — обклеєна яскраво-рожевими шпалерами, решта дві — газетними вирізками та роздруківками наукових статей. У кутку під вікном розмістився розкладний диван із м’якого штучного матеріалу, де сиділи ми з Марком. Вікно виходило просто на величну білу Церкву Вознесіння.

— Пробачте за затримку…

Витираючи рушником руки, Олівія влетіла до кімнати. Вона мала стрункі й довгі ноги, зараз прикриті лише короткими шортами, від чого в Марка аж слина потекла. Вимова американки була ледь не ідеальною, проте іноді вчувався прихований акцент: дівчина на американський лад пом’якшувала звуки «р», «з» і «с». Усе це справляло вкрай миле враження, особливо в антуражі зі смаглявим личком і темним кучерявим волоссям.

— Не переймайся, Олівіє, ми тут чудово розважаємося, — запевнив я подругу.

У вчорашній розмові Олівія не поставила жодного запитання про Максимове самогубство, вочевидь остерігаючись розбуркати мої страхітливі спогади. Вона вичікувала, коли я сам почну говорити.

— Ну… рада тебе бачити, Даліборе. — Жінка сором’язливо потягнулася обома руками для обіймів, і я відразу потягнувся до неї у відповідь. — Я сумувала за тобою.

— За ким? За тим нудотником? — розреготався Марко.

— Ну, на нашому потоці він був заледве не зіркою. Я б навіть сказала, що одним із найпопулярніших хлопців.

— Хто? Він? — Регіт став гучнішим.

Я кинув багатозначний погляд на Марка, а потім — на Олівію.

— А були й такі, — я вказав великим пальцем на чоловіка, що й далі заходився реготом.

— Більше, ніж того хотілось би. Що ж… сподіваюся, ви принесли вино, як ми домовлялись? — запитала Олівія під дзенькіт бокалів, які дістала із запорошеного, ще радянського серванта.

Кабінет директора за площею був більшим за кабінети обох голів підрозділів, разом узяті. Тонована стіна відгороджувала його від решти світу, забезпечуючи тишу й затишок, а дві повністю скляні стіни й чотири потужні лампи під стелею перетворювали на щось подібне до освітленого прожекторами стадіону.

Під однією зі стін стояв великий свіжополакований дубовий стіл. Неначе демонстрація педантичності, у його правому куті виднілися рівненько викладені олівці й ручки. Порушувала картину нещадної «правильності» Гендерсона заповнена недопалками скляна попільничка, поставлена біля ручок.

Ніякого товстого килима на підлозі — лише тонкі й дорогі італійські дубові дошки. Уздовж білої стіни довга шафа з трьома секціями, відведеними під документи, одяг (переважно недешеві смокінги) і заставлений пляшками з елітним алкоголем бар. Навпроти столу два невеликі м’які крісла.

Білл Гендерсон гордовито височів над столом, а праворуч від нього горбився Ґреґор Бойд. Обоє шоковано тупилися в екран ноутбука.

— Що це за хрін?! — Коли відео закінчилось і посеред екрана з’явився напис «Play again» [55] «Програти знову» ( англ. ). , Гендерсон уже не міг стримувати емоцій.

— Вінченцо Аллеґро, — сухо відповів заступник.

— Хто?!

— Виконавець з Італії.

Гендерсон силкувався пригадати хоч когось із виконавців європейського півострова, проте марно. Населення Італії ледь не стовідсотково ревні католики, тож і виконавці , по суті, там ніколи не були потрібні. Лише минулого року через підвищення відсотка біженців постало питання пошуку оперативників. Від таких думок у Гендерсона зачухалася потилиця.