Андрій Новік - Останній спадок

Виходячи з кімнати, бугай розминувся з Лукою й скуйовдив йому волосся так, що той ледь не впав.

— Ей… — пискнув хлопчик, розмахуючи руками. — Хто це? Я тобі…

Та лупити маленькими кулачками вже не було кого: Марко миттю зник за дверима.

— Хто це був, татку? — Лука, згорблений і зі звішеними мало не до колін руками, кинув на мене багатостраждальний від неспання погляд. Зараз він більше нагадував такого собі зомбі-лінивця, аніж дев’ятирічного хлопчика.

— Та так… один мій друг.

Зважаючи на ті чотири роки, що минули, малий навряд чи згадає Марка.

— У тебе тут уже й друзі з’явилися? — Син збадьорився. — Класно!

— Ні, Луко. Це давній друг.

— Давній? То чого він пішов так рано?

Квитки до Рима вже ось із годину затиснуті в руці, але ховати їх чи просто випускати з поля зору Мелані не хотілося. Вона стояла посеред вокзалу перед великим табло з розкладом найближчих потягів і дивилася на один напис — «Салерно-Рим | Прибуття 18:23 | Відправлення 18:51 | Перон № 2». Метушня закручувала вихорами затхле й запилене повітря. Спека вичавлювала з людей літри поту й змішувала його відразливий запах зі смородом застояного в урнах сміття. Жінка відчула, як десь у горлі зародився гіркуватий присмак, а щоками побігли краплі холодного поту. Не витримавши, вона розвернулась і побігла в бік вивіски WC .

У геть порожньому туалеті Мелані виблювала. Горло роздирав пекучий біль, очі сльозилися. Востаннє її так нудило чотири роки тому, коли відчула на своїх руках гарячу й липку кров чоловіка й доньки.

Під довгим чотириметровим дзеркалом розмістилися три умивальники, а за ними — стільки само кабінок. Умившись, Мелані підвела голову, вглядаючись у своє відображення й не впізнаючи себе через глибокі зморшки, що проорали обличчя, та почервонілі й припухлі очі. Жінка стояла довго, хвилин п’ять, аж доки відчуття огиди до самої себе не повернуло її до тями.

«На кого ти перетворилася? Глянь на себе: як із божевільні втекла…»

До прибуття потяга залишалося вісім хвилин. Вхідні двері тихо рипнули. До туалету хтось увійшов, але жінка ніби не звернула на це уваги. Вона стояла, затуливши руками очі й тлумлячи незносне бажання якомога швидше покинути Італію… Доки не відчула, як хтось зупинився за її спиною. Мелані підвела голову, забрала руки від обличчя й подивилася в дзеркало.

— You ? — Голос Мелані просів від подиву. — What are you doing here? [53] Ви? Що ви тут робите? ( англ. ) Це взагалі-то жіночий туалет!

— Оу, справді. — Екскурсовод Вінченцо Аллеґро, вдавано здивувавшись, озирнувся. — Я й не помітив.

— Ви за мною стежите? — Вона ввімкнула воду та змила піт з обличчя.

— Що ви… лише дивна випадковість. — Голос Вінченцо бринів металевими нотками.

— Що ж… Перепрошую, але я мушу бігти на потяг.

Щойно Мелані рушила до дверей, Вінченцо заступив їй шлях. Як колись її чоловік.

— Припини. — Голос уже дзвенів, як щойно викуте залізо. Відлуння в туалеті тільки посилювало це враження. — Ти чудово знаєш, чому я тут.

Вона здогадалася з перших його кроків, одначе відмовлялася вірити, хапаючись за нікчемну надію, що то лише збіг.

«Так швидко?… Як?»

— Якого дідька?! Я не розумію, про що ви! — Мелані намагалася проскочити повз чоловіка, проте впевнено вдавалося робити кроки тільки назад.

— Усе ти розумієш. Не треба було їхати з Вашинґтона.

Вінченцо ходив навколо Мелані, не зводячи з неї погляду. Він насолоджувався своєю роботою. Благання викликали ейфорію й мікрооргазми. Заплакані очі розганяли в жилах кров. Щокою скотилася краплина поту, і він знав, що спека тут ні до чого.

— Відійдіть негайно, інакше я покличу поліцію!

— Не думаю, що хтось почує…

Американка спробувала пірнути під розкинуті руки італійця, але той ухопив її за волосся та брутально відкинув назад.

— Продовжуй, — єхидно всміхнувся він, прорізаючи щоки тонкими зморшками, — мені подобається.

Іще ривок. Цього разу Мелані силкувалася дістати Вінченцо коліном у пах, однак і цей спротив було вправно блоковано.

— Не займайте мене…

— О Господи, припини цей цирк. — Вінченцо впивався її благаннями. — Яка ж ти жалюгідна. Не розумію, як ти отримала такий високий рівень допуску.

— Ти не розумієш! — скрикнула Мелані, намагаючись виграти додаткові секунди.

— Ні, не розумію.

Настав час насолоди іншого рівня — фізичного. Вінченцо одним скоком дістався жінки, обома руками схопив за плечі, розвернув і міцно притис її спиною до своїх грудей. Мелані відчула важкий чоловіків віддих біля правого вуха. Італієць дихав важко не через докладену фізичну силу: це був подих тваринної пристрасті й шаленства. Він висунув язика й повільно лизнув її в шию.