Андрій Новік - Останній спадок

— Розумію. Катерина не якась там Анна-балерина. Та була просто шльондрою, не вартою й думки про Катю… Катерину. Пробач. — Марко вмить виправився, знаючи, як ми з коханою недолюблювали таку форму її імені.

Залягло незручне й холодне мовчання, у якому ми лишень перекидали ноги з однієї на другу.

— Як Лука? — першим озвався Марко.

— Лука… А що Лука? Важко. Сумував спочатку, не розуміючи, куди його мати втекла. Кричав, що зміниться, облишить бешкети, хай тільки вона повернеться… почне їсти каші й менше солодкого. Уявляєш, як він страждав без мами? Це ж мама. Жити без мами наче животіти з відрубаною половиною тіла.

Марко підвівся, аби по-дружньому обійняти мене за плече, але я зупинив його на півшляху, повернувши до нього ноутбук.

— Знайдуться якісь ідеї чи пропозиції? Зараз стане в пригоді будь-яка думка.

— Ти знаєш, кого питати…

Skype знову розітнув кімнатну тишу глухим бульканням. Піктограма всміхненої чорнявої Ірини в білій сорочці й темному піджаку вигулькнула посеред екрана над кнопкою «відповісти». Може, щось сталося. Може, Ірина хоче розповісти щось важливе, пов’язане з Максимом, із розслідуванням. Повагавшись трохи, я ввімкнув відеозв’язок.

— Тільки тихо… — просичав я до Марка, приклавши вказівний палець до рота. — Привіт, Іро.

На екрані з’явилося змучене й бліде обличчя жінки, яка згаслим поглядом дивилася на нас із-під лоба. Волосся зібране гумкою на потилиці, очі червоні й підпухлі від недосипання. Скидалося на те, що вона не спала весь останній місяць. Ірина сиділа, обіруч підпираючи голову, і промовляла тихим хрипким голосом:

— Даліборе… Даліборе…

— Щось трапилося? Усе гаразд? Маєш препаскудний вигляд.

— Чорт, я не спала всю ніч: щойно заплющу очі, як перед ними стає Максимів труп.

— Ти ж не бачила… — Я на мить затнувся, обдумуючи, як правильніше висловитися, аби не збільшити пригнічення жінки, — не бачила того.

— У тому й річ, Даліборе, — ледь не скрикнула та, — у голові прокручуються мільйони варіантів Максимового самогубства. Здається, ще трохи… і вона вибухне.

Я розгублено мовчав. Ірина Дивульська знала ледь не кожного студента, шукала їхньої довіри, спілкувалася під час перерви з дівчатами та хлопцями. З Підгірським вона налагодила гарні стосунки. Ота дружня симпатія до хлопця, посилена надмірною емоційністю, катувала жінку справжнім горем. Утім, гадаю, Ірина побивалася б так за будь-ким.

— Нічого не чув про розслідування? — уже шепотіла вона. Жінка щосили стримувалась, аби не розридатися на моїх очах. Руки хаотично хапали пасма волосся й накручували їх на олівець. — Чому він так учинив? Будь ласка, поговори зі мною, бо я просто здурію…

Шукаючи допомоги, я глянув на Марка, але той у відповідь лише замотав головою й ступив крок назад із піднесеними вгору руками: «Виплутуйся сам, мужиче! Я тут ні до чого».

— Пробач, але нічого…

Жінка наче з розумінням закивала головою, але сльози все ж проступили на очах, викривлюючи бліде обличчя гримасою болю. Безпомічність скувала мої руки. Від ніякової тиші у вухах свистіло, а серце шалено гупало, змушуючи кожну клітину викручуватися від дискомфорту.

— П-пробач, що так дістаю з-з самого ранку… — затинаючись і витираючи сльози, прошепотіла Ірина.

— Нічого. Я все розумію.

— Дамочко, не журіться, — озвався раптом з-за спини Марко, — такі гарні очі не повинні плакати. Вони мають сяяти, зачаровуючи чоловічі серця.

Фліртувати Марко вмів, а от добирати вдалий момент — аж ніяк. Однією рукою затуляючи камеру, а другою відчайдушно махаючи, я намагався відігнати подалі чоловіка з мозком завбільшки з горішок.

— Вибач іще раз, Ірино. Тримайся там. Краще не переглядай новини, а виспись і відволічися на трохи. Ти сама себе заганяєш у депресію. Усе налагодиться… я мушу йти. Бувай.

Не дочекавшись від жінки на відповідь, я вимкнув Skype та люто зиркнув на Марка.

— Ти що, висрав зранку весь мозок? Для тебе все це просто жарти?

— У-о-у, чуваче, — викинув уперед руки бугай, немов захищаючись від нападу мого дикого гніву. — Легше. Я що? Я нічого…

Перед моїм внутрішнім зором усе ще пропливало обличчя бідолашної Ірини. Жінка тремтіла під хвилями болю. Очі бігали вправо… вліво… волосся накручувалося на олівець. На олівець. НАКРУЧУВАЛОСЯ, чорт забирай!

— Блі-і-н!

— Щось не так?

— Мабуть, я знаю, що означає те послання!

— Ти про що?

— Точніше, не послання, а шифр. Як я раніше не додумався?!