Андрій Новік - Останній спадок

— Можна ввійти? Проїхати пів-України, аби стовбичити на порозі й дивитися на півголого пригальмованого чувака, якось не для мене. От якби півгола дівуля… — Грубий сміх розлетівся подвір’ям.

Урешті схаменувшись, я запросив гостя до будинку, а сам побіг до кімнати, щоби накинути щось, окрім боксерів. Тим часом Марко, запхнувши руки до кишень, походжав вітальнею, заглядаючи в кожен її закуток.

— А ти непогано влаштувався, — підморгнув він, коли я повернувся одягнений. — Давно у Львові?

— Достатньо, аби хотіти забратися звідси.

Ми ніяково стриміли посеред вітальні, не наважуючись на будь-який порух.

— Як ти дізнався, де я мешкаю?

На секунду здалося, що, добираючи відповідь, чоловік зам’явся, але відразу по тому він якось підозріло випалив:

— У мене свої зв’язки, хех, — і по-дружньому ляснув мене по плечі.

Його слова не були такими вже й неправдоподібними з огляду на рід занять упродовж останніх років. Не бажаючи вдаватись у подробиці, я кивнув Маркові в бік дивана, мовляв, «присядь, чуваче, коли прийшов».

— Хатина затишна, а сервіс ніякий. Як щодо того, аби запропонувати гостеві каву чи чай? — Наївна усмішка, наче змалку приклеєна до обличчя скотчем, ніяк не сходила з нього.

— Глянь на мене, — обвів я пальцем у повітрі своє обличчя, — бачиш, я просто мрію зараз робити тобі «каву чи чай». Знаєш, хотілось би знову впасти в ліжко й відіспатися після вчорашнього. Добре, що хоч заняття сьогодні скасували.

— Бачу, нічка добряче тебе пом’яла.

У відповідь я спромігся лише на незрозумілий і ледь чутний писк. Усе ж під пильним Марковим поглядом побрів до кухні заварювати каву, понад усе бажаючи замінити її, попри світанок за вікном, на бренді.

— Тримай, — простягнув Маркові чашку з гарячим духмяним напоєм і вмостився поруч.

— Дякую. Ти довів юнака до ручки своїми нудними лекціями?

— Не смішно.

— Гаразд, вибачай.

Ніякова пауза затяглася на непристойно довго. У моїй невиспаній голові наше дружне сьорбання відлунювало незгірш від найдивнішого рок-концерту. Випивши півчашки, я витиснув із себе:

— Скільки це ми не чулися? Зо два роки, так?

— Так, — дивлячись у підлогу, потер руки Марко. Здається, то була перша, відколи він переступив поріг, мить без вимушеного шкірення. Лише зараз я зрозумів, якою силуваною була та гримаса. — Стільки всього сталось, а ми по-людськи навіть не попрощалися.

— Та хіба в нас було щось по-людськи?

Марко відпив кави й поглянув на мене великими сірими очима.

— Тебе ще довбуть за той бісовий Крим?

— А ти як гадаєш? Звісно. Та останнім часом я тільки викладаю — спокійна робота й сина виховувати можна. Від переїздів тепер дедалі більше шкоди: Луці треба стабільності, нормального навчання й друзів. Якось неправильно, що єдиним другом дитини є його батько, причому єдиний із живих батьків.

— О, то Лука вже до школи ходить? — радісно вигукнув Марко, вираховуючи роки малого загинанням пальців. — Скільки йому вже? Сім? Його малі очиська й досі пожирають усе навколо з неймовірною жадібністю?

— Дев’ять стукнуло, і очі в нього вже не такі й малі. Сподіваюся, переїзд до Львова все змінить і життя нарешті нормалізується. Дуже сподіваюся. Хоча початок — це гаплик.

На новому місці хлопчик щоразу почувався некомфортно. Лука був із тих дітей, які потребують певного часу для адаптації, як-от щоби принюхатися до невідомих запахів, призвичаїтися до холоду підлоги в новій оселі й усяке таке.

— А де він? — роззирнувся Марко.

— Ще спить. Ти годину бачив?

Марко глянув на наручний годинник і вжахнувся. Цього разу відверто.

— Вибачай, чуваче. Я втратив лік часу. То ось чому всі магазини та кав’ярні ще зачинені. А я вже було подумав, що Львів — місто мертвих.

— Ти встиг ще й кав’ярнями пошвендяти?

— Їхав повз центр і побачив краєм ока. Не хвилюйся: ти в мене однаково пріоритет поїздки.

— Як твій охоронний бізнес?

Улітку 2011 року поблизу Севастополя в Криму я очолював розкопки двох фундаментів будівель IX–XI ст. Після того, як за кілька днів до старту робіт інтернет і місцеве телебачення почали поливати нашу невелику групу брудними потоками праведного гніву й погроз із вимогами не завдавати шкоди історії їхнього краю, я запросив Марка Яремчука та його підлеглих охороняти місце пошукових робіт. Попри те, що наша група з’ясовувала, чи можна розцінювати таку археологічну знахідку як історичне надбання й зберегти, увіковічити, чи, за бажанням інвестора, зрівняти із землею, а на ній звести новітній готельний комплекс, активісти щодня намагалися зруйнувати наметове містечко та викрасти зібрані дані. Найбільш агресивно діяли учасники угруповання «Береговий патруль», убрані в чорні футболки й чорні балаклави. Зрештою дійшло до масштабної сутички. За кілька днів до завершення робіт «патрулівці» вдерлися на територію розкопок і потрощили все без винятку, навіть інструменти й особисті речі. Марко зі своїми людьми взялися вгамовувати їх, на що ті дістали із сумок ножі та ланцюги. Жінки, що перебували на об’єкті, повтікали, а чоловіки стали на захист залишків здобутої інформації. Спалахнула бійка. Декількох із «Берегового патруля» нам удалося скрутити, декому вибили щелепи й зуби, ще дехто ліг без тями, двоє втекли до приїзду поліції. Тоді Марко ще довго розгрібався зі своїми пораненими хлопцями, викручуючись, аби уникнути оплачуваного лікування. Окрім того, надбавка, яку вимагали чоловіки, залишилася в їхніх мріях. Маркова охоронна компанія розпалася, а хлопці, що розбіглися, узялися ширити своїми каналами найбридкіші відгуки про Марка.