Андрій Новік - Останній спадок

Кострубчук звелів напарникам збиратися. Після довгих оглядів і фотографувань тіло Максима Підгірського винесли з університету, а місце події обгородили біло-червоною стрічкою, припасувавши поряд табличку з написом про заборону входу. Тієї миті я волів, аби це мене загородили такою стрічкою від власної підсвідомості.

— Що за шум?

До кухні, тупочучи ногами, вбіг Лука. На годиннику світилося 20:13. Хлопчик, одягнений в улюблену піжаму з ніндзя-черепашками, почув, як щось розбилося, і миттю облишив дивитися мультики на моєму ноутбуці (два роки тому він навчився вмикати й вимикати потрібні йому інтернет-сайти через браузер самотужки).

— Пробач. — Я ховав від малого очі, на які наверталися сльози.

Одяг досі висів тягарем на моєму тілі. Єдиним місцем, куди все ще знайшов сили доплестися, була кухня, однак на тому я розм’як і розплився на стільці. У руках тремтіла наполовину наповнена склянка з бренді. Інша, розбита на друзки, всіяла підлогу попід стіною дрібними гострими скалками.

— Що таке? — перелякано запитав хлопчик.

Пальці самовільно потерли змучене й бліде обличчя. Алкоголь почав діяти: думки закружляли вихором, обриси предметів перед очима, затягнутими туманом болю, дедалі більше розпливалися.

— Черепашко, будь ласка, іди спати, — тихий шепіт, порожні Максимові очі та звук пострілу, тепер незносно реальні, затоплювали мою свідомість жахом. — У мене видався надзвичайно важкий день. Я все за собою приберу.

Та жах той лише набирав обертів. Згодом пам’ять послужливо піднесла шматки мозку на стінах, перелякані зойки й огидне хлюпання від вивертання шлунків. Треба заспокоїтися, прибрати бите скло та спробувати забутися уві сні.

«Це ви ВИН-Н-Н-І-І!!!»

Ще мить — і з вух би бухнула кров.

«ВИ!!!»

Стоячи навколішки перед іконою Ісуса, отець Джованні повторював те, що безперестанку крутилось у його голові:

— «…лише смерть, що окоянна, міцна й постійна. І від неї вас не врятують ні світський, ні духовний суд, ні шляхетне походження, ні щедра винагорода, ні влада, ні розум, ні краса, ні солодкозвучні вуста: вона, хоч світу ненависна, у відомому сенсі безкорислива. Що їй безчестя? Що їй честь? Що прямодушність? Що лестощі? Що істина? І що — обман?..»

— Цитуєте « Бідного Генріха », отче? — Усміхнений дідусь тихо підійшов ззаду й добрими очима глянув священикові в потилицю.

Той лише тяжко видихнув.

БУХ! БУХ! БУХ!

Мене вирвало зі сну гучне гримання. Знадобилося декілька секунд, аби зрозуміти, що грюкають у вхідні двері. Те, що відбувалося зі мною вночі, ніяк не можна було назвати сном. Я куняв, уткнувшись носом у подушку та раз по раз перекочуючись із боку на бік, як тюлень на пляжі. За ті дратівливі сім годин підхоплюватися в холодному поту стало звичкою. Під гупання крові в скронях я скочив із ліжка й у самих трусах потупав холодною підлогою на звук.

БУХ! БУХ! БУХ!

БЛЯХА! Кожен удар гострим кілком угороджувався в голову. Я нервував. Ще й гнівався, сам не розуміючи чому. Голову знову стиснуло.

БУХ! БУХ! БУХ!

— У сраці собі погати!!! — гукнув я, але відразу затнувся: Лука ще спав.

На годиннику мерехтіла 07:21 ранку. В уяві я стинав голови довбаним журналюгам і поліцейським, які відучора не давали спокою моєму телефону. Якщо це вони вирішили отак заявитись…

— Так! ЩО?! — ривком відчинив я вхідні двері й втупився в гостя.

— І я радий тебе бачити!

Високий чоловік спортивної статури з піднесеними для обіймів міцними руками стояв на порозі. Коротка зачіска їжаком. Обличчя з дурнуватою голлівудською усмішкою. Шкіряна куртка, накинута на сіру футболку, у викоті якої стирчить жмут чорного волосся. І запах різких кисло-солодких парфумів.

— Марко? Ти що… ти що тут робиш?

— Курва, стою.

— Що?..

— Стою перед дружбаном, який від розпачу й шоку не впускає мене до хати.

Мої відчуття були якимись дивними — таке собі поєднання подиву, радості та занепокоєння. Марко Яремчук на мить пригасив свою осяйну усмішку й обережно мовив:

— Даліборе, про твій інцидент трублять по всіх телеканалах і в інтернеті…

— Ти про що? — Свідомість, іще запнута запоною рятівного сну, відмовлялася вірити в правдивість учорашнього. Та про розголос я знав… Інформацію стосовно того, що відбулося вчора в університеті посеред навчального дня, прокручували в телевізійних новинах і на інтернет-сайтах. Кількох речень вистачило, аби я з огидою захряснув увечері свій ноутбук, намагаючись відгородитися від того жаху.