Андрій Новік - Останній спадок

Тоді очі ожили. У мене зажевріла надія, що хлопчина отямився, проте єдине, що він зробив, — це підніс руку з пістолетом до свого обличчя. Розтулив рота й, обхопивши зброю обома руками, вставив туди дуло. А потім, не роздумуючи жодної секунди, перевів прапорець запобіжника на лівій частині затвора в нижнє положення.

— Ні-і-і!

Я одним стрибком опинився біля хлопця в спробі вибити з його рук зброю, але… Прогримів гучний постріл. Тім’я Максима розлетілося на невеликі шматки, заливаючи все навколо дрібними краплями густої крові. Очі випнулись, і на мить приверзлося, що вони от-от випадуть назовні. Дівчина, що стояла найближче до самогубця, відчула на обличчі теплі рештки хлопцевого мозку. Її піт змішався з темно-червоною кров’ю й жмутками волосся, що пристало до шкіри разом із крихітними білими часточками черепа. Вона відчула, що Максим буквально став частиною всього навколо. Дівчина зомліла. Друзі не встигли зреагувати й впустили її тіло на підлогу. Воно впало так само, як і тіло Максима. От тільки його голова, торкнувшись підлоги, не видала глухого звуку, а хляпнула, немов мокра ганчірка у відро з водою. Біла стіна біля вхідних дверей стала мольбертом, над яким художник струсив пензель із червоною фарбою. Кількість студентів, які знепритомніли, сягнула двозначних цифр, але тих, хто не зміг втримати в собі вміст власного шлунка, виявилося набагато більше. Декому вдалося виблювати подалі від себе, та були й такі, кому пощастило менше, і їхні ротові випорожнення опинилися просто на штанах і футболках. Кожного без винятку лихоманково трусило, руки й ноги перетворилися на жалюгідні й не придатні для руху відростки. Я силкувався не впускати те, що бачив перед собою, углиб свідомості, проте воно намертво врізалось у пам’ять, назавжди закарбовуючись у найвіддаленіших закутках розуму.

На моїх очах, на моїй лекції, розмазав свою голову хлопчина, який зник на чотири дні. Той, хто приходив до мого дому й просив про допомогу. Від мізків на підлозі починало нудити, та ще більше мене вивертало відчуття, що все це через той дерев’яний куб. Може, саме через нього Максим позбавив себе життя.

— Кажете, хлопець кілька хвилин просто мовчки стояв?

Уже за годину до університету прибули поліцейські та медики. Один — судово-медичний експерт у коричневому піджаку поверх синьої сорочки — снував усюди, плутаючись під ногами й фотографуючи тіло Максима Підгірського. Інший — схожий залізними емоціями на свого колегу — стояв поруч і занотовував деталі. Експерт-криміналіст крутився біля зброї, що вилетіла з рук самогубця. Оперативні працівники Галицького районного відділу поліції опитували очевидців, викладачів університету та будь-кого, хто міг знати хоч що-небуть про студента та його зникнення. Між усіма трохи стримано блукав прокурор, стежати за кожним кроком поліції, вислуховуючи краєм вуха кожне свідчення студентів. Обличчя чоловіка то перекошувалося, то розпливалося в усмішці. Окрім того, до місця події доволі настирливо намагалися продертися кілька журналістів «24 каналу» та «ZIK».

Мар’яну Теодорчук — дівчину Підгірського — разом зі мною та ще кількома студентами завели до окремої порожньої аудиторії для допиту. Дівчині заледве вдавалося триматися на ногах, не те що говорити хоч щось зрозуміле, але поліцейські напирали, вишкрябуючи потрібну їм інформацію.

— Пане Кравець? — Перед очима клацнули два тонкі пересушені бліді пальці.

Тридцятишестирічний капітан поліції Григорій Кострубчук копирсався в моїх спогадах із делікатністю ведмедя, що топчеться по болючому мозолеві. Худорляве лице, шкіра якого обтягувала кістки без жодного натяку на м’язи, нагадувало щойно викопану мумію. Усе тіло, а також увесь зношений одяг відгонили смородом спалених цигарок, що шлейфом волікся за капітаном на кілька метрів.

— Вони ж знущаються з бідної дівчини! — Мій голос дзвенів обуренням.

— Вони просто виконують свою роботу, — ще одне слово — і я, здавалося, виб’ю всі його пожовтілі зуби. — Дівчина на емоціях, і, якщо з нею поводитися поблажливо, ніякої інформації отримати не вдасться. Та й узагалі не ваша це справа. Краще зосередьтеся.

— Я викладач Мар’яни Теодорчук і відповідаю за неї, доки вона перебуває в стінах університету. Те, що на вас довбані погони, не дає права морально пресувати студентку, яка й так у прострації. Ви зобов’язані забезпечити їй огляд медика та психолога, а потім уже лізти зі своїми підозрами. На її очах її ж хлопець зніс собі півголови!