Андрій Новік - Останній спадок

Гендерсонові губи скрутилися в трубочку, і цівка білого диму вкотре заповнила салон автомобіля. Знущання з водія, звісно, було в задоволення, проте Гендерсон підозрював, що в такий спосіб він відверто намагається забути вчорашні погані новини з Барселони. Чоловік навідріз відмовлявся вірити в безвихідь ситуації. За кілька годин просто обов’язково задзеленчить телефон зі звісткою про Мелані Маєрс. Кожного працівника, хто міг хоч якось вплинути на це, учора було затримано на роботі доти, доки жінку не знайдуть.

«Вони за це отримують гроші, тож нехай піднімають свої дупи!»

Час, коли в Гендерсона нервування вискакувало назовні, давно минув, бо вміння маскувати його за сміхом і жартами зростало невпинно. Залишалося тільки знівелювати проблему, що Гендерсонові зазвичай вдавалося на «відмінно».

Права кишеня таких самих сірих, як і піджак, штанів завібрувала. Різкий погляд для перевірки, чи водій не стежить за ним, а тоді рукою до кишені. Затримавши погляд на потилиці Метью Корніґала ще хвильку, Гендерсон перевів його на екран телефона — телефонував Gregor Boyd .

«Нарешті… Сподіваюся, новини добрі!»

— I’m listening [52] Я слухаю ( англ. ). , — сухо й упевнено мовив директор.

— Білле, — у мікрофоні почувся задиханий голос Ґреґора. Радше схвильований, проте не позбавлений якоїсь невидимої радості, що вселяло неабияку надію, — є добра новина й погана.

— І тому ти вирішив розіграти переді мною цю кіношну сценку, а не викласти їх одразу, так?

— Поганий настрій зранку? — Ґреґор Бойд був єдиним, кому Гендерсон дозволяв таке спілкування. Це був не просто помічник, а ледь не єдиний, хоч приблизно удостоєний звання «друг».

— Ні, з чого ти взяв? Усе чудово: пташки співають, сонце сходить, навколо зелень парку. Кажи новини!

— Діксон знайшов Мелані Маєрс.

— Отже, звільняти того япошку виявилося не надто вдалою думкою, так? Гаразд, трошки ще посидить із нами. — Крива посмішка повзла обличчям Гендерсона.

— Не радій завчасу, Білле. — Голос Ґреґора не на жарт посерйознішав. — Я надішлю тобі окремі файли…

— Що за файли?

— Сам усе побачиш…

— Що за файли, чорт забирай?! У мене немає часу й сил відволікатися на дурниці.

Голос у телефоні замовк… Ґреґор добирав слова. Повідомлення такої інформації не належало до категорії новин із хорошими наслідками.

— Мелані нас зрадила.

— Що?

Гендерсонові хотілося вірити, що неправильно почув або неправильно зрозумів слова помічника, проте він підсвідомо знав, що все набагато гірше. Таке іноді траплялося з працівниками, задіяними в проектах високого рівня секретності. Їм кортіло знати все, тож вони пхали носа в не потрібні їм справи, а виявивши, що реальність надто складна, тікали, підібгавши хвости.

— Мелані Маєрс завтра прибуває до Салерно, Італія, де зустрінеться з отцем Джованні Тотті.

— Shit ! Тобто вона йому все розпатякала?

— Невідомо, але ймовірність цього дуже висока.

— Її можна перехопити?

— Ось це ще одна погана новина…

— То їх дві? — Гендерсона опанував дико злісний сарказм, за яким крився страх. — Яка радість.

— В Італії у нас немає виконавців із таким рівнем доступу, аби втягувати у внутрішні конфлікти.

— То що, ми не можемо до неї дістатися? Найміть когось незацікавленого — та й усе на тому! Не первина ж.

— Працюємо над тим.

Лютий крик, що роздирав горло собачими кігтями, вирвався з горлянки Гендерсона й аж струсонув переляканого Метью Корніґала.

— ЗНАЙДІТЬ ЇЇ! Розберіться з тим клятим священиком! Що ви в біса робите на цій роботі?! Даю вам час до завтрашнього вечора, і якщо мій телефон не розродиться гарною новиною про поїздку Мелані додому — усіх вас на пляшку посаджу.

— …коли Коляда народила Божича Молоде Сонце, вона подарувала людям любов і радість, а найважливіше — надію. — Студенти уважно слухали й кивали головами, іноді дехто занотовував короткі тези та слова в зошити. — Молодий Бог у подобі золоторогого небесного оленя злітав угору, кидав на землю лагідні світлоносні стріли та лиш під вечір вертався на покій. Щодня він розростався дедалі більше, роблячи тим самим дні довшими й теплішими. Так, упродовж літа він перетворився на Велетня , який сіяв тепло й дарував урожаї.

— Якісь усі ці розповіді нереалістичні, — зауважив один зі студентів, перегортаючи аркуші конспекту.

— Ну, що можу сказати, — оскільки декому чудодійне перетворення води на вино здається більш правдоподібним за перетворення на велетнів, я міг тільки розводити руками, — будь-яка віра, релігія чи легенда може бути об’єктом сумбурної критики тих, чий мозок збудовано інакше. Але це не причина стверджувати, що правда, а що — ні, що має право на життя, а що повинно залишитися на сторінках підручників.