Андрій Новік - Останній спадок

Вашинґтон, США. 30 серпня 2015 рік

— Ґансе, ти коли-небудь літав гелікоптером над цим парком?

Водій чорного, відполірованого до блиску Lexus LS600hL незворушно сидів за кермом, лише іноді зиркаючи на шефа в дзеркальце заднього огляду. Щоранку підходячи до дверцят, він бачив розмитим в автомобільному корпусі своє біле — певно, від браку сонячних променів — стомлене обличчя. Вісім років чоловік у чорному костюмі та чорному картузі возив тлустого керівника й жодного разу не радів цій перспективі на початку нового дня. Єдиним світлим промінчиком було те, що з кожним роком роботи ставало все менше, адже Білл Гендерсон дедалі дужче приростав до офісу чи до великого шкіряного крісла вдома. Виклик о шостій ранку здивував водія, але замість виражати емоції він лише сонними очима відшукав костюм і поплівся сідати за кермо Lexus .

— My name is Matthew, sir [50] Мене звати Метью, сер ( англ. ). , — обізвався водій, пильно вдивляючись у Custis Memorial Parkway і міркуючи, як краще оминати неквапливих пенсіонерів на їхніх дешевих седанах.

— Відколи це? — Подив Гендерсона важко було розкусити, хоча Метью й здогадувався, що той знову розігрує свого персонального раба.

— Відколи народився, сер.

— Гм.

Шеф, який усім тілом розплився на задньому сидінні, лише звів брови догори на підтвердження здогадок водія. За вісім років він жодного разу не поцікавився особистим життям працівника, а тільки знущально жартував про його низький соціальний статус. Для містера Гендерсона — хоч від того звертання, чи радше титулу, водія аж блювати тягнуло — не існувало рівності, як і дружби між керівником і підлеглим.

«Якби тобі, скотино, довелося відпрацювати весь кар’єрний шлях, а не отримати його з рук у руки, по-іншому б заспівав!»

— Чому ж за вісім років нічого не сказав?

Запитання після кількахвилинних роздумів викликало стриманий гнів водія.

— Я виправляв вас щоразу, коли називали мене Ґансом.

— Справді? Не помічав. Ну й біс із ним — це абсолютно неважливо.

Білл Гендерсон, задоволений із виконання вранішньої норми знущань, шкірився від вуха до вуха.

«Усмішка Челсі [51] 1947 року в Лос-Анджелесі було вбито акторку Елізабет Шорт, тіло якої знайшли розрубаним навпіл по талії та розчленованим (видалено зовнішні та внутрішні статеві органи, а також соски). Рот жінки, розрізаний від кутиків губ і майже до вух, нагадував широку усмішку. Травма дістала назву «усмішка Ґлазго», або «усмішка Челсі». Злочин досі залишається нерозкритим. тобі б краще пасувала… вирізати б її, гнидо!»

Метью Корніґал подумки висловлював усю погань, що накопичувалася роками й тепер кипіла всередині, проте ззовні зберігав вигляд, спокійніший за морський штиль. Очі продовжували стежити за дорогою, подеколи скошуючись ліворуч, на вкритий зеленню Bon Air Park . Лавочки вздовж дороги стояли впорожні. Поки що впорожні. Метью знав, що за кілька годин їх заповнять закохані парочки, туристи та студенти з повними торбами підручників. Він знав це, бо неодноразово просиджував там сам.

Розслаблений Гендерсон витяг із внутрішньої кишені дорогого сірого піджака червону пачку цигарок Dunhill International . За мить салон авто заволокло біле простирадло диму, що просочувалось у кожну щілину, заодно й у легені Метью, котрий зроду не курив.

— То літав чи ні?

— No, sir, — коротко відповів водій, ховаючи в кулаці тихий кашель. — Лише прогулювався пішки.

— От у чому ваша проблема, fella , — твоя й більшості вашинґтонців. Ви лише учасники цього дрібного цирку, мурашнику — називай, як хочеш. Ті, хто там, — Гендерсон підняв указівного пальця догори, — спостерігають за усім цим кодлом і тільки похитують головами. Співчувають вам. Керують вами. Бачать ваші проблеми й викорінюють їх у себе. Бачать картину ззовні, так би мовити. А тобі залишається гнити в цьому мурашнику, ніколи не побачивши всієї картини.

— Може, сер, — Метью наважився на одну з тих рідкісних відповідей своєму шефові, — але я надам перевагу ходити внизу, не бачачи тієї вашої картини , ніж літати десь там і боятися за свою дупу, яка ризикує розбитися в гострому піке.

— Розбиваються тільки недоумки та простачки, що дивом дістаються до гелікоптера. Справжні ж пілоти вправно керують своїм польотом.

Метью не знав, що відповісти, — просто продовжував стежити за автомобілями попереду. Визнання слушності шефа — що траплялося чи не завжди — бісило гостро, а відчуття безпомічності — ще дужче. От тільки Гендерсон викладав свої думки не надто коректно, що просто вбивало бажання до продовження діалогу. Водієві кортіло розповісти про хворого на запалення легень батька, про молодшу сестру, яка нещодавно продала свою першу власну картину олійними фарбами. Кортіло поговорити відверто, відчути підтримку. Натомість відповіддю були клуби цигаркового диму, навмисно випущені в бік не звиклих до цього легень, і обов’язкове вранішнє заземлення будь-яких мрій про подальше кар’єрне зростання.