Андрій Новік - Останній спадок

Слова застрягли в горлі… Голови всіх вісімдесятьох студентів обернулися на тихий повільний скрип. Понад двометрові білі дерев’яні двері відчинились, і в проході, розмитий сірою напівтемрявою коридору, застиг силует. Повільним і невпевненим кроком до аудиторії ступив хлопець у шортах і светрі, з напнутим на голову капюшоном. Від нього віяло таким моторошним холодом, що всі присутні на мить застигли. Тишу в аудиторії порушували тільки поодинокі вібрації телефонів. Я намагався отямитися від шоку, що протнув тіло пекучим розрядом струму. З горла, немов стиснутого зашморгом, хотілося видушити хоч звук. Так, вочевидь, почувалася більша половина студентів, які, наче рентгеном, сканували хлопця на вході.

— Максе! — Мар’яна не знала, чи плакати, чи сміятись.

— Чуваче, ти де пропадав? — почулося за трохи.

Через капюшон і опущену голову роздивитись обличчя Максима було майже неможливо. Сяк-так пригледівшись, я розрізнив такі самі, як й у вечір нашої зустрічі, неспокійні очі. Проте з однією лячною відмінністю: вони світилися не страхом, а напрочуд жорстоким спокоєм. Брудне й мокре від поту тіло нагадувало мішок із лахміттям, який спочатку виваляли в болоті, а потім вибили палицею.

— Чуваче, агов! Тебе всі шукають, батьки божеволіють!

— Заспокойтесь. Усе гаразд, Максе? — тихо запитав я, підходячи на крок ближче. — Вигляд маєш не дуже. Може, тобі викликати лікаря?

Хлопець незворушно стояв і глипав очима в порожнечу. Колись білосніжні білки тепер вкривало плетиво червоних судин. Він шукав. Шукав щось усередині — у думках.

— Не хвилюйся, гаразд, — нічого іншого за банальні фразочки я вигадати не міг. — Присядь, а ми задзвонимо твоїм батькам і лікарям про всяк випадок. Добре?

Колись радісні голубі очі нагадували потемнілі від пилу скельця. Вони відірвалися від підлоги й швидко перекинулися на мене. Щось було не так. Я не міг зрозуміти, що саме, але хлопець вочевидь був не від світу цього. Коли ж Максим підняв обличчя, мені вдалося роздивитися його губи: вони беззвучно рухалися, щось промовляючи.

— Що?.. Ти хочеш щось сказати? Кажи, Максе, усе гаразд. Ти тепер із нами. Наберіть його батьків, — гукнув я в глибину аудиторії.

— Та що ви з ним фігню тут розводите? — озвався хрипким не по роках голосом здоровило із задніх рядів. — Цей дебіл десь пробухав чотири дні, а ви всі тут млієте навколо нього!

Він зірвався з місця та похапцем збіг східцями до Максима. Той не реагував і, мов прибитий цвяхами, продовжував стриміти біля вхідних дверей. Лише поглядом свердлував мене й самими губами промовляв тільки йому відомі слова.

— Стій, Василю! — Я намагався запобігти тому, що має статися, проте не встиг.

Здоровило підбіг і сильно штовхнув хлопця в груди. Той відлетів назад і впав на спину, але відразу блискавично підвівся, наче нічого й не трапилось, і знову став, опустивши голову. Капюшон, здертий із голови під час поштовху, відкрив масне, брудне волосся. Погляд тепер був спрямований у підлогу, а губи сховали німі слова від мого пильного погляду.

— Ти де шлявся, гнидо? — вигукував Василь, знову підходячи до Максима. — Твої батьки місця собі не знаходять, сучара…

— Припини! — Я схопив Василя за рукав, одначе той одним рухом вирвався з моїх рук, далі сунучи на Максима.

Дівчата загаласували, намагаючись розборонити хлопців, але ніхто не наважувався зупинити конфлікт інакше, як словами. Усі заворожено очікували на неминучу бійку.

Щойно я знову наздогнав Василя й схопив його за кисть, відводячи назад, як Максим пірнув рукою до зовнішньої кишені светра й повільно витягнув звідти чорний предмет. Усі, хто сидів на перших рядах, рвонули, перекидаючи стільці й лізучи один на одного, хто куди. Крики заметалися аудиторією і, відбиваючись від стін, створювали хаос. Тим, хто розгледів предмет останніми, пощастило найменше: вони мусили тепер, начебто живим щитом, захищати своїми тілами інших, адже місця позаду вже не залишалося.

— У нього ствол!!! — Низький Василів голос став тонким пацючим писком. Він позадкував і впав на спину, перечепившись за чиюсь сумку.

— Максе, стривай, — я підняв обидві руки, — що б там не було, ми розберемося разом. Я тобі допоможу. Лишень прибери зброю. Дівчата перелякалися, бачиш?

Студенти ховалися, хто за чим міг, ридали й затуляли обличчя руками від страху. Один зі студентів набирав «102».

— Максиме, ти чуєш? — я силкувався пробитися до підсвідомості юнака, хоч був майже певен, що він мене не чує. Він не чув нічого. Хлопець неначе перебував у прострації. — Не треба коїти дурниць.