Андрій Новік - Останній спадок

Вона перегорнула сторінку й почала зарисовувати давній акведук. Вулицю з високими будинками перетинав високий кам’яний водогін, збудований ще дев’ятого століття. Дві високі арки розбивали дорогу навпіл, відкриваючи лише правобічний проїзд.

— Il ponte del Diavolo! [47] Міст Диявола! ( іт. )

Мелані перелякано озирнулася, ледь не випустивши олівця з рук. Позаду неї стояв схожий статурою на атланта чоловік — густе чорняве волосся блищало від надлишку гелю, шкіряна куртка приховувала сталеві м’язи, а на вустах грала піжонська усмішка, що тільки відлякувала жінку. Чоловік, який стовбичив біля магазину парфумів та аксесуарів, вочевидь, міг бути його власником, що провів у стінах власного дітища все своє свідоме життя, — сморід суміші одеколонів від нього просто валив із ніг.

— Цей середньовічний акведук збудували для того, аби забезпечувати водою Монастир Святого Бенедикта, — знову заговорив незнайомець, цього разу англійською, — ви, мабуть, не місцева. Так поринули в замальовування цієї споруди. Видно, що вперше бачите таке на власні очі.

Італія славиться мізером людей, англійська яких звучить хоч трохи пристойно, а цього дня вже вдруге безпосередньо до неї звертаються саме так, тож Мелані здивовано вирячилась і, коли здивування минуло, повільно та невпевнено промовила:

— Не вперше, я бувала в Римі.

— О! Perfecto ! Вічне місто! «Усі дороги ведуть до Рима», — розсміявся чорнявий.

Мелані промовчала. Сонце било в очі, від чого зображення вкривалося плямами. Жінка мусила затуляти обличчя рукою, аби хоч якось бачити обличчя італійця.

— Ви із США, так? — запитав зацікавлено він.

— Ви не перший, хто це припускає. Звідки такі висновки?

— Направду не знаю. Мені здається, що вас, американців, не можна ні з ким сплутати. Є щось у вас таке, що відрізняє від усіх інших.

— Пиха? — усміхнулася Мелані.

— Може, — напруження поступово спадало, — але радше безтурботність. Це мені у вас дуже до душі.

Після невеличкої паузи американка все ж запитала:

— Ви якось назвали цей акведук, коли я малювала…

— Ой, даруйте, — тільки щойно Мелані зауважила повну відсутність акценту, — просто через цікавість я завжди пхаю носа в чужі справи. Іноді, знаєте, підробляю екскурсоводом: розповідаючи історії та легенди цього міста, я отримую найбільше вдоволення. До речі, мене звати Вінченцо Аллеґро, — незнайомець підійшов і простягнув руку, — Allegro означає «веселий», га?

Екскурсовод указав обома руками на широку усмішку, нібито підкреслюючи правдивість своїх слів.

— Помітно. Сінді Браун, — збрехала Мелані у відповідь.

— «Міст Диявола» — так у народі називали арки акведука. Існує легенда, що його було збудовано за одну ніч, не інакше, як за допомоги темних сил. Дехто навіть вважає поганою прикметою пройти під аркою вночі.

— Я не забобонна, — Мелані зневажливо цмокнула язиком. — Це все дуже цікаво, але мені час іти. Запізнююся на потяг. Була рада знайомству.

Жінка вимушено всміхнулася й поглянула кудись за спину Вінченцо.

— Можна вас провести? Розповім дорогою ще щось цікаве. Повірте: не пожалкуєте.

— Ні, дякую. Я вже якось сама. — Мелані розвернулась і пришвидшеною ходою попрямувала до міського залізничного вокзалу.

— Завжди ви тікаєте. — Чоловіка розпирав розпач від чергового відшиву: здавалося, ще слово — і він заплаче. — Ma perche? Non vi piace Vincenzo?! [48] Чому? Чому ви так не любите Вінченцо? ( іт. )

«Білі хорвати були потужним племінним об’єднанням Середніх і Західних Карпат. “Білі” на той час означало “західні”. Давні народи позначали сторони світу кольорами: білий — захід, чорний — північ, червоний — південь, синій — схід. З огляду на те, що групи слов’ян тоді ще не надто відрізнялися за мовою, звичаями, релігією, їх розмежовували за місцем розселення. Наприклад, тих слов’ян, що жили в лісистій місцевості, називали древлянами, над рікою Буг — бужанами, на просторах рівнин — полянами, а тих, що осіли на горбах, у горах — горбатами, або горватами».

Я переглядав стоси документів, сайти, які раз по раз викидав Google , згадуючи все, що колись вивчав про білих хорватів. Особливо мене цікавила інформація про їхнє письмо. Загалом «у слов’ян паралельно функціонували дві абетки: для священних справ — глаголиця, а для світських — протокирилиця». У давнину люди намагалися тримати знання в голові, тож запам’ятовували величезні масиви інформації, удаючись до записів здебільшого для нагадування та у сфері магії. Кожна літера абетки на той час позначала певний звук і мала окрему назву, що забезпечувало зручність її запам’ятовування. Такий самий метод застосовано й в українській абетці для дітей, де кожній літері відповідає якесь слово, як-от: А — це ангелик, а Б — банан.