Андрій Новік - Останній спадок

— «З великою силою приходить велика відповідальність» [39] Цитата із серії коміксів про Людину-Павука. Слова дядька Бена до племінника Пітера Паркера. , — усміхнувся Лука.

— Хоча… — я на хвильку затнувся, — іноді вартує вмазати забіяці раз-другий, аби більше ніколи не ображав ні тебе, ні будь-кого іншого.

— Він більше не полізе — це точно.

— Правильно. Війну треба вигравати вже в першому бою й ніколи не доводити справу до другого.

— Тому тебе кличуть до директора, — засоромлено всміхнувся Лука.

— Це я вже якось владнаю. Сподіваюся, тебе не виженуть у перші ж дні. Говоритиму, що ми нещодавно переїхали й у тебе така собі емоційна акліматизація. Проте мусиш пообіцяти, що таке більше не повториться.

— Обіцяю. — Хлопець підняв долоню внутрішнім боком до мене, як у суді, коли присягають казати правду й нічого, крім правди.

— Гаразд. Приклади щось холодне до ока, бо схожий на ходячий ліхтарик.

— Hola . [40] Доброго дня ( ісп. ).

П’ятдесятидворічна Мануела Дорадо вишкірилася так, що гість зумів перерахувати ледь не всі пожовклі від віку, проте доглянуті зуби. Опісля жахливо надокучливих годин нянькання з двома хлопчаками-дошкільнятами сидіння консьєржем житлового будинку здавалося хоч і простою, але виснажливо-марудною й неначе нескінченною роботою. Щодня повз неї десятки разів проходили і мешканці будинку, і їхні гості чи держслужбовці, проте ще жоден і ніколи не відповідав їй таким морозним виразом обличчя, як цей блідолиций.

«Міг би хоч усміхнутись, якщо вже язика проковтнув…»

Проте обдумувати причину такого чи то пригніченого, чи то нестерпно сердитого стану чоловіка Мануела не збиралася, тож просто відкинулася на спинку твердого й незручного крісла, від якого декілька днів тому почала стогнати спина, і вп’ялася жадібним поглядом у газету 20 minutos [41] 20 minutos — медійний бренд, що належить холдингу 20 min Holding , який відповідно є власністю норвезького медіаконцерну Shibsted . Під цим брендом виходять безкоштовні щоденні газети у Швейцарії, Іспанії, Франції та Україні. місячної давності. Безкоштовне паперове джерело новин стало занадто великою рідкістю в епоху інтернету та смартфонів, а це неабияк дошкуляло тим, хто не ладнав навіть із найпростішим смартфоном.

Тим часом високий, під метр дев’яносто, чоловік у чорних штанях, білій сорочці та до блиску начищених черевиках прошмигнув повз Мануелу. Обличчя довготелесого вкривали теплі солонуваті краплини поту, які щосекунди зволожували густу щетину та вугільно-чорне волосся. Думки були зайвими — єдине, що намертво засіло в його голові, уже за кілька кроків постане перед очима. На найближчі декілька годин не важило більше нічого. Коли керівництво дає завдання, Фредерік Хіменес його виконує.

Піднявшись на перший поверх будинку, Хіменес опинився на невеликому майданчику, з усіх боків якого стриміли двері. Йому потрібні перші двері ліворуч. У вухах шумувала тиша, якою Хіменес завжди насолоджувався. Тишею й напівтемрявою. Два кроки — і кісточки вказівного й середнього пальців голосно постукали у двері. Він вдихнув, насолоджуючись тепер і запахом. Такі дрібниці вводили його в екстаз, розвіювали неспокій і давали змогу зосередитися на завданні.

Коли за кілька секунд двері не відчинилися, Хіменес повторив рух пальцями, проте цього разу вдвічі сильніше. Черевики виблискували куцими сонячними променями, що ледь пробивалися крізь дерева й затемнене скло під’їзних вікон. Неподалік загудів ліфт. Стукати втретє марно. Якщо жінка не відчинила двері після перших двох разів, то не відчинить і після наступних двадцяти.

— Hola ! — вигукнув Хіменес. — Доставка піци. З анчоусами та подвійним сиром, як замовляли.

Заздалегідь завчені слова злітали з уст автоматом — швидко й упевнено. Якби у квартирі перебував хтось інший, Хіменес просто б сказав, що помилився адресою. Але, якби двері відчинила саме вона… що ж, розмова була б зовсім іншою.

У відповідь лише тиша. Тиша, що не віщувала нічого доброго ні для нього, ні для — особливо — керівництва.

«Я дуже сподіваюся, що ти там… для твого ж блага».

Вибивати двері або виламувати дверний замок уже давно метод дилетантів. Хіменес, зачувши, що хтось із виконавців розніс на друзки кімнату чи бодай вхідні двері, іронічно й розчаровано всміхався. Він не розумів, чому не можна робити все тихо й без наслідків. Хіменес завжди мав ключ — дістати його було не так уже й важко, працюючи на такі сили. Виконавець дістав його з правої кишені штанів і встромив у замкову шпарину. За мить двері відчинилися. Застояне повітря неприємно подразнило нюхові рецептори, від чого Хіменес затулив носа, проте, як завжди, упевнено ступив досередини.