Андрій Новік - Останній спадок

— Ні-ні! — Максим почав схвильовано розмахувати руками. — Це не розіграш! Це справжній, складений за кілька днів до смерті заповіт мого діда. — На останніх словах хлопець затнувся, важко ковтаючи давкий клубок у горлі. — Хіба ви нічого про це не знаєте? Там же ваше ім’я.

Від збудження на й без того мокрому обличчі Максима виступили краплини поту. Якщо хлопчина не жартує, то залишається єдиний варіант: я знав діда в минулому, і ми з ним про щось говорили та домовлялися. Але я б запам’ятав…

— Як його звали?

— Ігор Васильович Підгірський. Він був простим столяром. Щоправда, колись викладав історію України в одному з київських університетів. Він помер сьогодні від серцевого нападу. Йому було сімдесят чотири. Останні п’ять років на пенсії нічим таким уже не займався, лише деколи на замовлення майстрував стільці чи щось таке.

— Не пригадую нікого з таким іменем. А може, той Далібор, що в листі, просто мій однофамілець і тезка?

— Ви багато Даліборів зустрічали? Я — ні.

— Ну, це так…

— То ви зовсім нічого не знаєте? — Максимів голос дрижав, як натягнута струна, і погрожував перерости в крик. — У заповіті чітко вказано ваше ім’я, так, наче ви знаєте, що робити з кубом! Що за чортівню ви тут розігруєте всі?! Дідо щойно вмер і згадує вас, абсолютно невідому досі мені людину, у заповіті. Протягом дня приходять дебільні смски. Може, ви причетні до його серцевого нападу, га?!

— Припини кричати, охолонь. Який куб? Хто всі ? Які в біса смски? Що відбувається? — Я намагався вгамувати Максима. Він відмахувався та сердито свердлував мене очима. Як я міг реагувати? Що міг удіяти? Хлопчина потребує допомоги, а мені навіть не вдається утямити, про що йдеться.

— Може, я помилився… мабуть, не до тієї людини прийшов… — Максим схопив заповіт і почав заштовхувати його назад до конверта.

— Зачекай, розберімося. Що за куб із підвалу?

У хлопцевій кишені приглушено завібрував телефон. Він глипнув на екран і відразу зблід. В очах читалася вся гама почуттів, але найчіткіше з-поміж інших проступав страх. Губи заворушились і шалено затрусилися.

— Вибачте, мені час іти. — Максим підвівся й бігцем поквапився до виходу.

— Куди ти? Чекай! На вулиці ж дощ, — але Максим, не слухаючи, швидко взувся та попрохав відчинити двері, — може, я хоча б таксі викличу.

Нервово озираючись, хлопець не зважав на мене. Я перехопив його спрямований крізь вікно погляд. Максим щось видивлявся. Може, чекав на когось. Та у дворі нікого не було, лише самотній автомобіль, припаркований біля сусіднього будинку. Зрештою, утомившись опиратися проханням студента, я все-таки відчинив двері та попрощався з хлопцем. Той, втиснувши голову між пліч, вибіг, як попечений гарячою смолою. Я постояв так іще трохи, намагаючись подумки впорядкувати все, почуте впродовж останніх хвилин. Що це в біса було? Хай як я хотів допомогти хлопцеві, у пам’яті не зринав жоден Ігор Васильович. Думки роїлися, плутаючись так, що аж у скронях боляче запульсувало.

За вікном спалахнуло світло — біля сусіднього будинку завівся автомобіль. Рухався він дуже повільно, напевне, аби не влетіти в дорожні ями, добре замасковані під шаром дощової води. Проводжаючи авто поглядом, я натрапив очима на комод, що стояв неподалік від вхідних дверей. На ньому лежав невеликий темний згорток.

На лекцію Максим не з’явився. Для внутрішнього заспокоєння я розпитав кількох його одногрупників, чи не знають вони чого про Максима, чи на похороні, чи з ним усе гаразд. Усі як один заперечно махали головами у відповідь.

Та я мав іще одну причину знайти Максима Підгірського. Куб. Що, як хлопець залишив його випадково, а я мушу віддати? Утім щось підказувало мені, що цю дерев’яну річ покинуто не просто так, що Максим виконав волю покійного діда й віддав мені той чортів куб.

Від тих думок відволікся лише з поверненням додому. Щойно я відчинив двері, як перед моїм спантеличеним поглядом постав Лука. Син стояв на кухні й наминав величезні бутерброди із сиром і ковбасою. Щоки роздуті, як у жадібного хом’яка. Під оком розповзлася темно-синя пляма, а кутик рота роздертий і вкритий сантиметровою кіркою засохлої крові.

— Ого, що трапилося? По твоєму обличчі наче бульдозером проїхалися.

— Ти про що?

Лука намагався стояти боком, затуляючи синець, а то й узагалі відвертався спиною, удаючи, що намащує хліб маслом.

— Та про твоє око. Воно світить незгірш маяка. Ходи-но сюди.