Андрій Новік - Останній спадок

Змирившись і важко зітхнувши, хлопчик підійшов до мене впритул, але голови так і не підвів.

— Що сталося?

— Нічого, — промимрив Лука. Він говорив так, наче я його примушував. — Усе нормально.

— Хто тебе так? — Я обережно торкнувся синового підборіддя й підняв його голову.

— Ніхто.

Я не розумів, чому він уникає розмови — мабуть, чи не вперше.

— Як його звати?

Хлопчик зупинився й простояв спиною до мене ще кілька миттєвостей. Він міркував, чи нарешті відповісти, чи знову кинути через плече «Усе нормально». Лука майже ніколи не бився, отже, на те знайшлася вагома причина.

— Антон, — повільно обернувся він, — він дурний забіяка, ходить і чіпляється до слабших.

— Він старший?

— Шостий клас.

— Чому ж він причепився до тебе?

— Через довге волосся. Антон підійшов ззаду, схопив за нього й потягнув з усієї сили. Я його не бачив. Потім він почав ображати мене, сміявся, називав дівчиськом.

— І ти його вдарив за це?

— Ні! Я промовчав і пішов далі. Це було, напевно, неправильно. Він обізвав мене поганими словами, а потім підбіг і вдарив ззаду кулаком по спині. Казав, чого це я не реагую. Удар не був сильним. Антон узагалі не такий уже й крутий, як думає. Це я теж стерпів, шукав, хто б допоміг, але всі дуже боялися.

— Так. Але якщо ти ніяк не реагував на його удари, то звідки синці? Сумніваюся, що він бив тебе по обличчі безборонно. Хоча б захищатися ти мусив.

— Ми побилися не через це. А через те, що було далі, що той придурок сказав.

— Лука!

— Пробач, але іншими словами після цього його не назвеш! — Він злісно кóпнув повітря.

Таким я його ще не бачив. Лука завжди уникав бійки, намагався триматись осторонь, не встряючи. Вивести з рівноваги хлопчину було якщо не неможливо, то принаймні вкрай важко.

— Що він сказав?

— Нічого.

— Доні! — У ньому, десь глибоко всередині, сиділа маленька злісна тварючка — упертість, яку треба було довго й наполегливо вибивати, достоту як товкти скелю пластмасовою лопаткою.

Слово за словом, пригадуючи той епізод, Лука втрачав витримку.

— Він сказав, щоб я біг витирати шмарклі до мамки-невдахи…

І хлопчик розплакався. Лука рюмсав, уже не контролюючи себе, вищиряючись так, ніби намірявся відбити Антонів удар.

Мені перехопило подих. Губи стискалися в тонку лінію, коли бачив синові сльози. Найжорстокіше те, що сльози ті були за матір’ю.

— Ех, зачекай хвильку.

Я піднявся на горище й витяг з іще не розпакованої коробки боксерські рукавиці та наручні «лапи». Швидко збіг до кухні й кинув рукавиці Луці. Той спритно піймав їх і сам зрозумів, що потрібно робити.

— Одягай рукавиці, — звелів я, надягаючи «лапи», — і бий!

Лука відразу, не дослухавши моїх вказівок, розбігся й заходився щосили гатити по «лапах», широко розмахуючи руками на всі боки. Підкоряючись припливу та відливу люті, він завдавав удару за ударом, допоки його груди не почали судомно здійматися, вимагаючи більшого доступу кисню. Кожен удар малого відкидав мої руки потужною як на восьмирічного силою. Очі, до того залляті кров’ю, поволі набували звичного для них блискучого блакитного відтінку.

— Бий дужче! Не зупиняйся! Не час для відпочинку! Пам’ятаєш, що сказав Антон?!

Удари новою хвилею посипалися на уявного шестикласника. Це нагадувало шалений порив урагану, що, породжений спокійним вітром, умить перетворюється на смерч, здатний знести все на своєму шляху. Лука, хоч і маленький, містив неймовірний заряд енергії. (Діти — це вибухові пристрої без таймера чи панелі управління.)

Дві хвилини Лука нагрівав повітря тим своїм зарядом, доки не впав знесилено на коліна. Знявши зі своїх рук «лапи», я стягнув рукавиці зі змучених і тремтячих синових рук.

— Як думаєш, що тобі порадила б у тій ситуації мама?

Хлопчик трішки віддихався.

— Що битися негарно й не личить чоловікові. Що можна просто говорити.

— Так, слово в слово. Якщо маєш щось у цій дивній довбешці, то зможеш обіграти будь-яку ситуацію на свою користь.

Злість вичахла. Тепер мішечок бурхливих емоцій став спокійним руслом тихої річки.

— За це я й любив і завжди любитиму твою маму. Вона була втіленням любові й доброти. Хай який я часом бував сердитий чи сповнений похмурими думками, а лише гляну в її очі — і моє внутрішнє сум’яття заливало теплом і спокоєм. Ти ж завжди мусиш тримати удар, а він, повір мені, у тебе хоч куди. Іноді, знаєш, дипломатії замало, і тут у дію повинна вступити сила. Вона вкаже на твоє місце, твій рівень у світі. Її має бути в міру. Як там казав дядько Бен?