Андрій Новік - Останній спадок

— Дякую.

Відступивши від рецепції, я пішов до широкого шкіряного дивана. Кілька хвилин роздумував, чи захоче Марко бачити мене після останнього візиту. Він не на жарт нервував, а знервовані й гонорові чоловіки непередбачувані більше за підхмелену жінку в критичні дні та за кермом аеростата. Окрім того, увесь учорашній день я навіть не згадав, що треба таки зв’язатися з Марком. З раннього ранку й до пізнього вечора ми з Лукою дивилися мультики, заїдаючи їх — а я — ще й свою внутрішню порожнечу — морозивом.

— Хей-хей, чуваче! — з-за кута з’явився Марко з розкинутими для обіймів руками. Мене надзвичайно тішило побачити бугая усміхненим. Та ще й чисто поголеним, із різким запахом уже іншої, проте незмінно дорогої туалетної води. — Я почав втрачати надію, що ти отямишся — он щойно взявся збирати речі, аби валити на фіг із цього міста. Думав це ще вчора зробити, але, знаєш, неділя й ті львівські красуні…

Марко підморгнув білявці, від чого та зашарілася, наче восьмирічна дівчинка, і, відвівши очі, заходилася перебирати складені в стос папери. Вигляд чоловік мав, як зазвичай, солідний: чорна сорочка із закасаними рукавами; чорні, трохи завужені фірмові джинси; лаковані чорні туфлі.

— Слухай, ти… цей… пробач за тодішнє, — пробурмотів я десь у землю.

— Дах зірвало. — Марко з розумінням кивнув головою. — Не парся. Зараз підемо й нарешті промочимо горлянки чимось кращим за ту твою каву.

— Не зарано?

— Пресвятий підсрачник, ти коли-небудь облишиш втиратися слинявчиком? Підривай свою дупу й ходімо.

Готель пустував — лише до рецепції прямувала самотня жінка з дивним виразом на обличчі, наче от-от почне відраховувати час годинник до ядерної боєголовки, і на вході сидів, читаючи газету, якийсь чоловік. Та й той підвівся і, змірявши нас поглядом, закрокував у той самий, що й перелякана жінка, бік.

У передчутті випивки Маркові очі сяяли, а крок ставав дедалі швидшим. Руйнувати таку ідилічну картину мені не хотілося, але подальший маршрут нашого пересування я спланував уже давно.

— То куди ми йдемо?

— Одна блонда вчора завела до Mons Pius (здається, так називається). Гарний був вечір, — потішався друг.

— Ти про ту з рецепції?

— Яку? — Марко начеб обурився моїй нахабності, але стримано всміхнувся. — Ай, неважливо. Та чи не та — хіба не байдуже? Усім їм хочеться лише одного — міцної чоловічої ласки.

Ми перейшли проспект Чорновола й подалися в бік площі Ринок.

— Маю кращу ідею.

— Викладай.

— Їдьмо до моєї подруги, — я знав, на що тиснути.

Марко раптом зупинився та вирячився на мене круглими від здивування очима.

— Що за подруга?

— Просто давня знайома. Кілька разів перетиналися.

— Самотня? Ти ж знаєш, що заміжні для мене табу.

— Вона самотня, але шанси в тебе нульові, — підкинув я дровець у вогонь.

— Ще жодна крихітка не встояла перед моїми чарами. — Марко насупився.

— Ти зараз нагадуєш маленького хлопчика, у якого забрали з рук цукерку.

— Припини, бо зараз начищу твою самовдоволену пику так, що забудеш, хто такий сам Господь Бог.

Ми стояли в очікуванні, доки Марко вирішить, що йому робити.

Побоюючись, аби чоловік не скипів і не рвонув до готелю пакувати валізу, тиснути на нього я вже не міг. Залишалося сподіватися на слабинку до жіночої статі (хай там як, а вона таки сильніша за слабину до алкоголю). Ми просто мусили потрапити до Олівії.

— Чому саме до неї?

— Ти нагадав мені, що я відбився від давніх знайомих, — я винувато опустив очі вниз і втупився ними в землю. Ідіотська причина, але кращої вигадати не зміг, — то вирішив зателефонувати Олівії. Зустрітися. І тебе забрати з того готелю. Вона зраділа, запропонувала прихопити пляшечку вина й заїхати до неї потеревенити. Ностальгія пробила…

— Якось нуднувато звучить, хіба ні? Та я зрештою не проти.

— Чудово! Вона винаймає квартиру на Широкій.

— Це де?

— Не хвилюйся, я дорогу покажу. Де ти лишив машину?

Марко розвернувся навколо й вказав на готель. Неподалік від входу стояв невеликий синій Chevrolet Lacetti .

— А куди подівся твій монстр Prado ? — здивовано запитав я. Видовище «Марко за кермом невеличкого легковика» неабияк бентежило: чоловік завжди кохався у великому, потужному й міцному, тож якось мені не вірилося, що синій передньопривідний седан може належати ґевалу.

— Продав до бісової матері. Я ж казав тобі про кризу, а Prado жерла, наче я у свої молоді роки. Довелося відмовитись від позашляховика й пересісти на цю Бембі. Я в ній почуваюся, наче Халк у коробці з-під взуття.