Джордж Оруэлл - У злиднях Парижа і Лондона

Мені подобався Борис, і нам було цікаво разом за грою в шахи чи розмовами про війну й готелі. Борис часто пропонував мені стати офіціантом. «Тобі пасуватиме таке життя, — казав він. — Це непогано, коли в тебе є робота, сто франків на день і гарна коханка. Ти кажеш, що хочеш писати. Писати — то дурниця. Є тільки один спосіб заробляти на книжках: одружитися на доньці видавця. Але з тебе вийде хороший офіціант, якщо зголиш ці вуса. Ти високий і говориш англійською — це головне, що потрібне офіціанту. Дочекайся, поки я зможу зігнути цю прокляту ногу, топ ami, і тоді, якщо ти колись не матимеш роботи, приходь до мене».

Зараз, коли в мене закінчувався строк оренди й підступав голод, я згадав про обіцянку Бориса й вирішив одразу ж його розшукати. Я не сподівався стати офіціантом так легко, як він обіцяв, але, звісно, я знав, як мити посуд, і він, напевно, міг би знайти мені роботу на кухні. Якось Борис говорив, що посудомийників найбільше потребують улітку. Було великим полегшенням згадати, що я маю бодай одного впливового друга, на якого можна покластися.

Нещодавно перед тим Борис дав мені адресу на вулиці дю Марше де Блан Манто [50] Ринок білих пальт. . Він написав тільки, що «справи йдуть не дуже кепсько», і я припустив, що він знову в «Отель Скріб» отримує свої сто франків на день. Я був сповнений надії й дивувався, чому був такий дурний, що не згадав про Бориса раніше. Я вже бачив себе у затишному ресторані з веселими кухарями, що співають пісень про кохання, розбиваючи яйця на сковорідку, й гарантованим п'ятиразовим харчуванням. У передчутті зарплати я навіть розтринькав два з половиною франки на пачку «Gaulois Bleu».

Уранці я дістався до дю Марше де Блан Манто й був неприємно вражений, що це віддалена гамірна вулиця, така ж паскудна, як і моя. Готель Бориса був найбрудніший з усіх навколо. Від його темного порога доносився огидний кислий запах, суміш помиїв і синтетичного супу — це був бульйон «Зіп» по двадцять п'ять сантимів за пачку. У мене з'явилося погане передчуття. Бульйон «Зіп» був їжею для тих, хто голодує або вже на межі голоду. Чи справді Борис міг заробляти сто франків на день? Похмурий патрон , що сидів на вході, сказав мені, що так, росіянин удома — в мансарді. Я піднявся шістьма хіднями вузьких звивистих сходів, з кожним поверхом запах бульйону «Зіп» посилювався. Борис не відповів на мій стукіт, тож я сам відчинив двері й зайшов.

Кімната була мансардою десять на десять футів [51] 1 фут — 0,3 м. , освітленою тільки сонцем. Єдиними меблями були вузьке залізне ліжко, стілець і рукомийник на погнутій ніжці. По стіні над ліжком поволі рухався довгий звивистий ланцюжок клопів. Борис спав голий, під брудним простирадлом горою випинався його великий живіт. Груди були вкриті слідами від укусів комах. Коли я зайшов, він прокинувся, протер очі й гучно застогнав.

— Заради Христа! — вигукнув він. — О, заради Христа, моя спина! Прокляття, я, мабуть, увередив спину!

— Що сталося? — кинувся я.

— У мене спина мов переламана, ось і все. Я ніч спав на підлозі. О, заради Христа! Якби ти знав, як болить спина!

— Любий Борисе, ти хворий?

— Не хворий, лише голодний, і помру від голоду, якщо так і далі триватиме. Крім того, що сплю на підлозі, останні тижні я живу на два франки в день. Це жахливо. Ти прийшов не в найкращий час, топ аті [52] Мій друже. .

Не мало сенсу запитувати, чи Борис досі працює в «Отель Скріб». Я поквапився вниз і купив хлібину. Борис накинувся на неї й з'їв половину, після чого став почуватися краще, підвівся на ліжку й розповів про свої справи. Після лікарні він не зміг знайти роботи, бо досі сильно кульгав, витратив усі гроші, позакладав усе, що мав, і зрештою кілька днів голодував. Тиждень спав на набережній під Аустерліцьким мостом, серед якихось порожніх винних бочок. Останні два тижні він жив у цій кімнаті з механіком-євреєм. Скидалося на те (пояснення було заплутаним), що єврей завинив Борису три сотні франків і повертав борг, дозволивши спати на підлозі й видаючи по два франки в день на їжу. Два франки — це чашка кави й три шматки хліба. Єврей ішов на роботу о сьомій ранку, після чого Борис залишав своє спальне місце (просто під даховим вікном, з якого крапотів дощ) й вкладався у ліжко. Там він теж не міг добре виспатися через клопів, але принаймні спина могла відпочити.

Було великим розчаруванням прийти до Бориса по допомогу і побачити його в ще більшій скруті ніж я. Я пояснив, що в мене залишилося лише близько шістдесяти франків і тепер треба терміново знайти роботу. Втім, до цього часу Борис доїв решту хліба й почувався бадьорим і говірким. Він безтурботно сказав: