Джордж Оруэлл - У злиднях Парижа і Лондона

Є ще одне відчуття, яке дає велику втіху в злиднях. Гадаю, кожен, хто перебував у скруті, його переживав. Це відчуття полегшення, майже задоволення, від усвідомлення, що ти нарешті, по-справжньому в злиднях. Ти так часто говорив, що йдеш на дно, і ось воно, дно, ти його досягнув і можеш на ньому стояти. Це дуже заспокоює.

Одного дня мої англійські уроки раптово припинилися. Погода ставала спекотною, й один з моїх учнів зледачів і не захотів продовжувати навчання, тож відмовився від моїх послуг. Інший зник зі свого помешкання без попередження й не заплатив мені дванадцять франків. Я мав лише тридцять сантимів і ні крихти тютюну. Півтора дні я не мав ані їжі, ані курива, тож, надто голодний, щоб зволікати, я спакував залишки свого одягу у валізу й відніс їх до ломбарду. Це поклало край спробам вдавати, що в мене все гаразд із грошима, оскільки я не міг винести одяг з готелю, не попередивши мадам Ф. Втім, я пам'ятаю наскільки вона здивувалася, що я запитав її, а не проніс одяг нишком, оскільки втекти потайки було звичним явищем у нашому кварталі.

Тоді я вперше потрапив до французького ломбарду. Вхід був через величний кам'яний портал (з написом «Liberté, Egalité, Fraternité [36] Свобода, Рівність, Братерство. », певна річ, — у Франції вони пишуть це навіть на поліцейських відділках) у велику порожню кімнату на кшталт шкільного класу з прилавком і довгими сидіннями. Там чекали сорок чи п'ятдесят людей. Один із них передав свій заклад через прилавок і сів. За хвилину клерк оцінив його вартість і вигукнув « Numéro [37] Номер. такий-то, ви візьмете п'ятдесят франків?» Іноді це було лише п'ятнадцять франків, чи десять, чи п'ять: хай би якою була сума, про неї знала вся кімната. Коли я зайшов, клерк вигукнув з образою в голосі: «Numéro 83 — сюди!» — і свиснув, поманивши рукою, неначе кликав пса. Numéro 83 підійшов до прилавка. Це був старий бородань у пальті, застібнутому до шиї й потріпаному внизу. Клерк мовчки жбурнув згорток через прилавок — вочевидь, заклад нічого не вартував. Згорток упав на підлогу й розкрився, продемонструвавши чотири пари вовняних чоловічих кальсонів. Ніхто не міг стримати сміху. Бідолашний Numéro 83 зібрав кальсони й незграбно поплентався до виходу, бурмочучи щось до себе.

Одяг, який я приніс закладати, разом з валізою коштував понад двадцять фунтів і був у доброму стані. Я вважав, що зараз він вартує близько десяти фунтів, чверть від цього (у ломбарді зазвичай платять чверть вартості) становила двісті п'ятдесят чи триста франків. Я безтурботно чекав, сподіваючись у гіршому разі на двісті франків.

Нарешті клерк назвав мій номер: «Numéro 97!»

— Так, — сказав я, підводячись.

— Сімдесят франків?

Сімдесят франків за одяг, що коштує десять фунтів! Але сперечатися не мало сенсу. Я бачив, як хтось намагався сперечатися, й клерк негайно відмовився приймати заклад. Я взяв гроші, закладну і вийшов. Тепер у мене був тільки той одяг, що залишався на мені: дуже потертий на ліктях піджак, пальто, порівняно прийнятне як заклад, і одна запасна сорочка. Згодом, коли було вже запізно, я дізнався, що розумніше було б піти до ломбарду по обіді. Клерками працюють французи, тож, як більшість французів, вони перебувають в поганому гуморі, аж доки не пообідають.

Коли я дістався додому, мадам Ф. протирала підлогу бістро. Вона підійшла до порога зустріти мене. В її очах я бачив тривогу за мою орендну плату.

— Ну, — спитала вона. — Скільки тобі заплатили за одяг? Небагато, еге ж?

— Двісті франків, — швидко відповів я.

— Tiens [38] Тут — Ти диви! . — вигукнула вона здивовано. — Ну, це непогано. Дорогий, мабуть, цей англійський одяг!

Ця брехня врятувала мене від багатьох клопотів і, як не дивно, зрештою вийшла на правду. Кілька днів потому я отримав рівно двісті франків за свою статтю в газеті й з болем віддав їх усі, до останнього пенні, за кімнату. Отож, хоча я дійшов майже до того, щоб голодувати в наступні тижні, але принаймні не залишився без даху.

Тепер стало конче необхідно знайти роботу, і я згадав про свого знайомого, російського офіціанта на ім'я Борис, який міг би мені допомогти. Я познайомився з ним у загальній палаті лікарні, де він лікував артрит лівої ноги. Борис пропонував мені звертатися до нього, якщо колись потраплю в скруту.

Я маю трохи розповісти про Бориса, оскільки він цікавий персонаж і був моїм близьким другом протягом тривалого часу. Це був великий, войовничий чоловік років близько тридцяти п'яти. Раніше він був вродливим, але відколи захворів, то надзвичайно розтовстів від перебування в ліжку. Як і у більшості російських біженців, його життя було сповнене пригод. Його батьки, вбиті в часи революції, були заможними людьми, а під час війни він служив у Другому сибірському стрілецькому полку, який, за його словами, був найкращим полком російської армії. Після війни він спочатку працював на фабриці з виробництва щіток, тоді вантажником у «Ле Аль [39] Центральний продовольчий ринок Парижа, що існував щонайменше з XII століття, був суттєво перебудований у 1850-х і демонтований у 1970-х рр. », потім посудомийником і зрештою дослужився до офіціанта. Борис захворів, коли працював у «Отель Скріб [40] Hôtel Scribe — «Готель Книжник» або «Готель Писар». » і отримував сто франків чайових на день. Він мріяв стати метрдотелем, назбирати п'ятдесят тисяч франків і відкрити маленький елітний ресторан на правому березі.