Джордж Оруэлл - У злиднях Парижа і Лондона

Іноді, охоплений сподіваннями, Борис витрачав п'ятдесят сантимів на марку, щоб написати котрійсь зі своїх колишніх коханок і попросити грошей. Відповіла лише одна з них — жінка, яка крім того, що була його коханкою, заборгувала йому також двісті франків. Коли Борис побачив, що прийшов лист, і впізнав почерк, то ледь не збожеволів від радості. Ми схопили листа й помчали до кімнати Бориса читати, як діти з краденими солодощами. Борис прочитав листа, а тоді мовчки передав його мені. Ось що там було написано:

Мій маленький любий вовче!

Я з насолодою відкрила Твого чарівного листа, що нагадав мені про дні нашого неперевершеного кохання й палкі поцілунки Твоїх вуст. Ці спогади навіки залишаються в серці, як запах квітки, що вже померла.

Що ж до Твого прохання про двісті франків, то це — на жаль! — неможливо. Ти не знаєш, мій любий, з яким розпачем я дізналася про Твою скруту. Але що вдієш? У цьому сумному житті труднощі спіткають усіх. Я теж сьорбнула лиха. Моя маленька сестричка хворіла (о, бідолашна мала, як вона страждала!), і ми винні лікарю я навіть не знаю скільки. Грошей у нас зовсім не залишилося, й ми переживаємо, повір мені, дуже тяжкі часи.

Відвага, мій маленький вовче, тільки відвага! Пам'ятай, що важкі часи не назавжди, і біди, які здаються такими жахливими, зрештою минуть.

Поза тим, мій любий, я пам'ятатиму ті дні. Прийми найщиріші обійми від тієї, що ніколи не припиняла любити Тебе.

Цей лист настільки засмутив Бориса, що він улігся в ліжко й того дня роботи більше не шукав.

Моїх шістдесяти франків вистачило десь на два тижні. Я перестав удавати, що ходжу до ресторану, і ми їли в моїй кімнаті, хтось сідав на ліжко, хтось — на стілець. Борис віддавав свої два франки, я докладав три чи чотири, і за ці гроші ми купували хліб, картоплю, молоко і сир та готували суп на спиртівці. У нас були каструля, кавовий кухоль і одна ложка. Щодня ми ввічливо сперечалися, хто їстиме з каструлі, а хто — з кухля (каструля була більшою), і щоразу, на моє тихе невдоволення, Борис піддавався першим і отримував каструлю. Іноді ввечері у нас було більше хліба, іноді менше. Наша білизна ставала все бруднішою, і я вже три тижні не мився. Борис, за його словами, не мився вже кілька місяців. Стерпним таке життя робив тютюн. Курива у нас було вдосталь, оскільки незадовго до того Борис зустрів солдата (солдати отримують безкоштовний тютюн), в якого купив двадцять чи тридцять пачок по п'ятдесят сантимів.

Для Бориса все це було значно важче, ніж для мене. Через прогулянки пішки й спання на підлозі в нього постійно боліла спина, і зі своїм ненаситним російським апетитом він сильніше страждав від мук голоду, хоча й не було помітно, щоб він худнув. Назагал він був дивовижно веселим і попри все сподівався на краще. Борис усерйоз переконував, що має святу покровительку, яка наглядає за ним, і, коли справи були зовсім кепськими, він оглядав ринви у пошуках грошей, стверджуючи, що свята часто залишала йому там двофранкові монети. Одного дня ми стояли на вулиці Руаяль. Неподалік був російський ресторан, і ми збиралися навідатися туди в пошуках роботи. Раптом Борис вирішив зайти до каплиці святої Магдалини й поставити свічку за п'ятдесят сантимів своїй святій покровительці. Потім він вийшов і сказав, що треба перестрахуватися, після чого урочисто підніс сірника до п'ятдесятисантимової марки, яку пожертвував безсмертним богам. Мабуть, боги й святі не дуже ладнають. Так чи так, але роботу ми не отримали.

Іноді вранці Борис поринав у якнайглибший розпач. Він лежав на ліжку, ледь не плачучи, і лаяв єврея, з яким мешкав. Останнім часом той неохоче платив щоденні два франки і, що було навіть гірше, почав поводитися вкрай зверхньо. Як сказав Борис, мені, англійцю, важко усвідомити, якою тортурою є для шляхетного росіянина жити з милості єврея.

— Єврей, топ аті, справжній єврей! Він навіть не має порядності соромитися цього. Тільки подумати, що я, командир російської армії, — чи казав я тобі, топ аті, що я був командиром роти у Другому сибірському стрілецькому полку? Так, командиром, а батько мій був полковником. І ось я тут, їм хліб єврея. Єврея...

Я розкажу тобі, які вони, євреї. Якось у перші місяці війни ми були на марші й зупинилися в селі заночувати. Страшний старий єврей з бородою рудою, як в Юди Іскаріота, прослизнув до мого розташування. Я запитав, чого він хоче. «Ваша честь, — відповів він, — я привів для вас дівчину, вродливу молоду сімнадцятирічну дівчину. Усього п'ятдесят франків». — «Дякую, — відповів я, — можеш забрати її. Я не хочу підчепити якоїсь хвороби». «Хвороби! — вигукнув єврей, — mais, monsieur le capitaine [61] Але, пане командир. , немає чого боятися. Це моя власна донька!» Ось тобі єврейський характер.