Іен Мак'юен - Амстердам

За кілька хвилин він стояв у ванній кімнаті, босоніж, але повністю одягнений, нахилившись над ванною, намагаючись упоратися з блискучим позолоченим механізмом, який затуляв отвір. Цю штуку треба було водночас підняти і повернути, але йому, мабуть, бракувало вправності. Між тим, мармурова підлога з підігрівом, дотикаючись до підошов, нагадувала про відчутну втому. Білі ночі в Південному Кені, веремія у поліцейській дільниці, аколади в Консертґебау... в нього теж був важкий тиждень. Тоді краще короткий сон, потім ванна. Повернувшись до спальні, він виповз із брюк, розстебнув сорочку і зі стогоном задоволення опустився на широчезне ліжко. Золотий атлас укривала пестив стегна, і Клайв віддався екстазу млосного виснаження. Усе йшло на лад. Скоро він буде в Нью-Йорку, побачиться зі Сьюзі Марселлан, і його забута, наглухо застебнута частинка знову оживе. Лежачи у цій розкішній шовковистості — навіть повітря в цьому дорогому номері було шовковисте,— він звивався б у приємному очікуванні, якби тільки не було ліньки поворушити ногами. Можливо, якби він зосередився, якби на тиждень припинив думати лише про роботу, то змусив би себе закохатися в Сьюзі. Вона — перший сорт з усіх поглядів, вона досвідчена, і вона його триматиметься. На цю думку він переповнився любов’ю до самого себе як до людини, за яку варто триматися, і відчув, як сльоза тече по щоці та лоскоче вухо. Він не дав собі труду стерти її. І не треба, бо зараз кімнатою до нього йшла Моллі, Моллі Лейн! І хтось іще за нею ув’язався. Її зухвалі маленькі вуста, великі чорні очі й нова стрижка — боб-каре — все мало чудовий вигляд. Яка чарівна жінка!

— Моллі! — прокрякав Клайв.— На жаль, я не можу підвестися...

— Нещасний Клайв.

— Я так утомився...

Вона поклала йому на чоло холодну руку.

— Любий, ти геній. Симфонія просто чарівна.

— Ти була на репетиції? Я тебе не бачив.

— Ти був надто заклопотаний і величний, щоб помітити мене. Слухай, я привела декого познайомитися з тобою.

Свого часу Клайв познайомився з більшістю коханців Моллі, але хто такий цей, пригадати не міг.

Як завжди, обізнана з правилами світу, Моллі нахилилася та прошепотіла Клайву на вухо:

— Ти вже його бачив. Це Пол Ланарк.

— Аякже. Я не впізнав його з бородою.

— Річ у тім, гидкий хлопчику Клайве, що він хоче твій автограф, але надто соромиться попросити.

Клайв сповнився рішучості зробити для Моллі все якнайкраще й розрадити Ланарка.

— Ні, ні. Я зовсім не проти.

— Я буду страшенно вдячний,— сказав Ланарк, підштовхуючи до нього ручку і папір.

— Чесно кажучи, вам не треба соромитися просити,— Клайв надряпав своє ім’я.

— І тут теж, будь ласка, якщо вам не важко.

— Це анітрохи не важко, справді анітрохи.

Писати виявилося для нього тяжкою працею, і йому довелося знову лягти. Моллі знову підсунулася ближче.

— Любий, я влаштую тобі маленького прочухана і ніколи більше про це не нагадуватиму. Але, знаєш, мені була дуже потрібна твоя допомога того дня в Озерному краю.

— О Боже! Я не усвідомлював, що це була ти, Моллі.

— Ти завжди ставив на перше місце свою роботу, і, мабуть, це правильно.

— Так. Ні. Маю на увазі: якби я знав, що це ти, то показав би тому довговидому типу прийомчик-два.

— Звісно, показав би,— вона поклала руку йому на зап’ястя, і в очах у неї спалахнули вогнички. О, що за жінка!

— Моїй руці так гаряче,— прошепотів Клайв.

— Нещасний Клайв. Ось чому я тобі закасую рукава, дурненький мій. Тепер Пол хоче показати тобі, наскільки він насправді вражений твоєю роботою, і для цього зажене тобі в руку величезну голку.

Музичний критик так і зробив, і було боляче. Від деяких похвал болить. Але за своє життя Клайв навчився приймати компліменти.

— Ну, дякую,— схлипнувши, проспівав він йодлем.— Дуже мило з вашого боку. Я не такої високої думки про себе, але, у будь-якому разі, я радий, що вам сподобалося, правда, красно дякую...

Як здалося голландському лікарю й медсестрі, композитор підняв голову і, перш ніж заплющити очі, спробував з подушки віддати скромний уклін.

Уперше за день Вернон опинився на самоті. План у нього був простий. Він тихо зачинив двері в приймальню, скинув черевики, вимкнув телефон, змів папери та книжки зі столу і ліг на нього. Лишалося ще п’ять хвилин до ранкової наради, і немає нічого поганого в тому, щоб якийсь час подрімати. Він і раніше так робив, і це в інтересах газети — зберігати щонайкращу форму. Примощуючись, він уявляв себе масивною статуєю, яка вінчає вестибуль офісу «Експерта» — величезною лежачою скульптурою, витесаною з граніту. Вернон Голлідей, людина дії, головний редактор. На відпочинку. Але це тільки тимчасово, бо ось-ось почнеться нарада, і вже — чорт забирай! — наближаються працівники. Треба було йому сказати Джин, аби притримала їх за дверима. Йому безмежно подобались оповідки про колишніх редакторів, розказувані в пабах під час ланчу: великий В. Т. Голлідей, який, знаєте, уславився «Волосся-ґейтом», мав звичку проводити ранкові наради, лежачи на столі. Працівники мали удавати, що нічого не помічають. Ніхто слова не смів сказати. Роззутий. А у наші дні всі редактори — м’якенькі, об них ноги витирають, вискочні-бухгалтери. Або жінки в чорних брючних костюмах. Вам великий джин-тонік, кажете? В. Т., звісно, зробив оту знамениту першу шпальту. А весь текст запхав на другу: хай фото саме все розповість. Це було, коли газети справді мали якусь вагу.