Іен Мак'юен - Амстердам

Тепер лише одна проблема турбувала Клайва, коли він продирався крізь коктейльний галас музикантів, художніх керівників і критиків: як переконати Вернона випити напій, поки не прийшов лікар. Випити саме цей напій, а не інший. Краще, певно, перехопити його в дверях, доки він не прихопить собі щось із таці. Шампанське плюснуло Клайву на зап’ястя, коли він огинав галасливих музик, які в оркестрі грали на духових інструментах, і йому довелося повернутися назад на галерею, щоб уникнути зіткнення з басами, які вже були напідпитку, змагаючись з ударними, хто кого переп’є. Нарешті він досяг загартованого братства скрипок, яке дозволило приєднатися флейтам і пікколо. Тут було більше жінок, тож вони впливали як транквілізатори. Жіноцтво стояло, стиха щебечучи дуетами і тріо, і повітря було приємно важке від їхніх парфумів. Поруч троє чоловіків пошепки обговорювали Флобера. Клайв знайшов вільну ділянку килима, звідки було добре видно подвійні двері, які вели у вестибуль. Рано чи пізно хтось захоче підійти і поговорити з ним. Рано. Це був той самий козел Пол Ланарк, критик, який проголосив Клайва «Турецьким для розумних», а потім публічно зрікся цього, сказавши, що Турецький — це Лінлі для розумних. Було дивно, що він має нахабство зараз підійти до Клайва.

— О, Лінлі. Один з них — мені?

— Ні. І будьте ласкаві — відваліть.

Він би радо подав Ланарку келих з правої руки. Клайв наполовину відвернувся, але критик сп’янів і бажав розважитися.

— Я чув про вашу останню річ. Вона справді називається «Симфонія тисячоліття»?

— Ні. Так назвали у пресі,— натягнуто відповів Клайв.

— Тільки про неї і чути. Подейкують, що ви обскубли Бетховена, як курку.

— Забирайтеся.

— Думаю, ви назвете це рівнянням на взірець. Або постмодерністським цитуванням. Але хіба ви не премодерніст?

— Якщо ви не заберетеся геть, я розтовчу вашу тупу мармизу.

— То дайте мені одного келиха, щоб звільнити руки.

Клайв роззирнувся, куди б поставити напої, і тут побачив, що до нього йде широко всміхнений Вернон. На жаль, він теж ніс два повні келихи.

— Клайве!

— Верноне!

— Ах,— зронив Ланарк вдавано-лестиво.— Блоха власною персоною.

— Слухай,— мовив Клайв,— я тут для тебе підготував напої.

— І я маю келишка для тебе.

— Ну...

Обидва віддали по келиху Ланарку. Вернон запропонував келих Клайву, Клайв — Вернену.

— Будьмо!

Вернон кивнув Клайву зі значущим поглядом, а потім обернувся до Ланарка.

— Нещодавно бачив ваше прізвище у переліку дуже шанованих осіб. Судді, головні констеблі, провідні бізнесмени, міністри уряду...

Ланарк аж спашів од утіхи.

— Усі ці розмови про лицарство — цілковита маячня.

— Щира правда. Це стосується дитячого будинку у Вельсі. Можновладці-педофіли. Вас зняли на камеру — як ви заходили-виходили — з півдюжини разів. Ми думали зробити про це матеріал, перед тим як мене звільнили, але я певен, що хтось за це обов’язково вхопиться.

Щонайменше десять секунд Ланарк стояв як стій, уперши лікті в боки, тримаючи шампанське, на губах застигла невиразна усмішка. Попереджувальним знаком стала така собі плівка у вирячених очах і булькотіння в горлі — зворотня перистальтика.

— Стережися! — крикнув Вернон.— Назад!

Вони ледве встигли відстрибнути, як уміст Ланаркового шлунку хлюпнув фонтаном. Галерея замовкла. Потім подовженим низхідним гліссандо огиди озвалася купка струнних інструментів, ще й флейта пікколо, відхлинувши до духових і кидаючи під осяйною самотньою люстрою музичного критика і його витвір — підвечірок з картоплі-фрі під майонезом з вулиці Ауде-Хооґстраат. Клайва і Вернена підхопила юрба, і коли вони порівнялися з дверима, то змогли вирватися й вийти до тихого вестибулю. Вони всілися на банкетці та продовжили розпивати шампанське.

— Навіть зацідити йому було б не так приємно,— мовив Клайв.— А те, що ти казав, правда?

— Раніше я не вірив.

— Знову будьмо.

— Будьмо. І послухай, я казав серйозно. Я справді шкодую, що нацькував на тебе поліцію. Це була огидна поведінка. Уклінно благаю пробачити.

— Не нагадуй. Мені дуже шкода за твою роботу і за все. Ти ж справді найкращий.

— Тоді викиньмо це з голови. Друзі?

— Друзі.

Вернон допив келих, позіхнув і підвівся.

— Ну, дивись, якщо ми вечеряємо разом, піду подрімаю. Почуваюся вимотаним.

— У тебе був важкий тиждень. А я, мабуть, прийму ванну. Зустрінемося тут за годину?

— Чудово.

Клайв дивився, як Вернон згорбившись шкандибає забрати ключ в адміністратора. Чоловік і жінка, як стояли біля підніжжя величезних подвійних сходів, перехопили погляд Клайва і кивнули. За мить вони пішли за Верноном, а Клайв зробив декілька кіл довкруж вестибулю. Потім забрав свого ключа і пішов до номера.