Іен Мак'юен - Амстердам

Клайв знову слухав тромбон і сплутане, притихле крещендо, яке нарешті прорвалось у фіналі мелодії — гучне карнавальне тутті. Але смертельно одноманітне. Клайв затулив обличчя руками. Він був правий, коли хвилювався. Твір погублений. Перш ніж їхати в Манчестер, він оддав сторінки такими, як є. Вибору не було. Тепер він не міг пригадати тонких змін, які хотів зробити. Це мав бути момент тріумфального життєствердження, в якому поєднані всі радості людини, яка ще не знає руйнівного кінця. Але в такому простому повторі фортисимо були повно пихи і фальшивого пафосу — ба гірше, це була порожнеча, і заповнити її здатна тільки помста.

Оскільки часу на репетиції лишалось обмаль, Бо дозволив оркестру дограти до кінця. Клайв обм’як у кріслі. Усе тепер для нього звучало інакше. Тема розпадалася на припливну хвилю дисонансу і набирала гучності, але це звучало абсурдно, ніби двадцять оркестрів грають ноту ля. Це аж ніяк не був дисонанс. Практично всі інструменти грали ту саму ноту. Це була волинка. Це була гігантська волинка, яка вимагає ремонту. Він чув тільки ноту ля, якою перекидувалися інструменти від партії до партії. Раптом Клайвів абсолютний слух став лихом. Нота ля свердлила йому голову. Він хотів утекти з зали, але був просто перед очима Джуліо, а наслідки втечі з репетиції власного ж твору за кілька хвилин до кінця просто немислимі. Отож він знову впав у крісло, опустив обличчя на долоні, удаючи глибоку зосередженість, і простраждав аж до чотирьох заключних акордів, доки не запала тиша.

Вирішили, що Клайв повернеться до готелю в «роллс-ройсі» диригента: машина чекала біля входу для артистів. Але Бо спіймали у справах оркестру, тож у Клайва було кілька хвилин наодинці з собою в темряві біля Консертґебау. Він ішов крізь натовп, на Фон-Баерлестраат. Уже почали підтягуватися люди на вечірній концерт. Шуберт. (Чи світ не наслухався сифілітика Шуберта?) Клайв стояв на вулиці й дихав м’яким амстердамським повітрям, яке, здавалося, завжди трохи присмачене сигарним димом і кетчупом. Він достатньо знав свою партитуру, і скільки там ноти ля, і як насправді звучить той розділ. Клайв щойно пережив слухову галюцинацію, ілюзію — або розчарування. Відсутність варіації зашкодила його шедевру, і тепер Клайв ще ясніше, якщо таке взагалі було можливо, бачив свій реальний намір. Його більше вела не лють, не ненависть, не те й те водночас, не необхідність дотримати слова. Те, що він от-от зробить, підкріплене умовами угоди, це чиста геометрія аморальної неминучості, і він не відчував геть нічого.

У машині Бо розповів йому про робочий день, про ті партії, які, здавалося, музиканти грали просто з аркуша, і ще про одну-дві партії, над якими вони попрацюють завтра. Незважаючи на усвідомлення недосконалості твору, Клайв хотів, щоб великий диригент благословив його симфонію пишномовною хвалою, тож поставив відповідне питання:

— Як ви думаєте: чи добре все звучить разом? Структурно, маю на увазі.

Джуліо нахилився вперед, щоб зачинити шибку, яка відділяла їх від шофера.

— Все чудово, все гаразд. Але між нами...— він понизив голос.— Я думаю, другий гобой — дівчина, дуже вродлива, але грає недосконало. На щастя, ви не написали для неї нічого складного. Дуже вродлива. Сьогодні вона зі мною вечеряє.

Решту подорожі Бо розповідав про європейське турне БСО [40] Скорочено від Британського симфонічного оркестру. , яке вже майже добігало кінця, а Клайв згадував, як вони востаннє разом працювали в Празі, на відродженні «Симфонічних дервішів».

— О так,— вигукнув Бо, коли авто зупинилося біля готелю і двері перед Клайвом відчинилися.— Пам’ятаю. Чудовий твір! Винахідливість молодості, яку так важко відтворити, правда ж, маестро?

Вони розійшлися у вестибулі, Бо пішов на прийом, Клайв — забрати конверт у адміністратора. Йому повідомили, що Вернон прибув півгодини тому і пішов на зустріч. Вечірка з напоями для оркестру, друзів і преси відбувалася в довгій галереї, освітленій люстрами, на задах готелю. У дверях стояв офіціант, тримаючи тацю, з якої Клайв узяв один келих для Вернона й один для себе. Потім відступив у порожній куток, де влаштувався на м’якому кріслі біля вікна, щоб прочитати лікарські інструкції та розірвати пакетик з білим порошком. Інколи він поглядав на двері. Коли Вернон зателефонував на початку тижня, щоб вибачитися за те, що звернувся до поліції («Я повівся як ідіот, на роботі завал, кошмарний тиждень тощо»), а особливо коли запропонував поїхати до Амстердама, щоб скріпити примирення, заявивши, що у нього там усе одно справи, Клайв спромігся відповісти люб’язно, проте коли він клав слухавку, руки в нього тремтіли. Вони й зараз тремтіли, коли він сипав порошок у шампанське Вернона; напій мить булькотів і сичав, потім затих. Клайв витер мізинцем сірувату гидоту, що зібралася на вінцях келиха. Потім підвівся та взяв по келиху в руки. Келих Вернона — у правій, Клайва — у лівій. Головне не забути. Вернон має рацію. Навіть якщо помиляється.