Іен Мак'юен - Амстердам

Але втіха недовго тривала, бо то майбутнє, а це — реальність, і в реальності його звільнено. Він удома, коли має бути в офісі. Він знає тільки один фах, але нікому зараз не потрібний. Він в опалі й занадто старий, щоб переучуватися. Та й утіха його теж невеличка, бо подумки він без упину повертався до ненависної листівки, що оберталася в ньому ножем, була наче сіль на рану, і з плином дня ця кривда ставала уособленням великих і маленьких кривд останніх двадцяти чотирьох годин. У цій малій вісточці від Клайва втілилася й зосередилася вся отрута цієї справи: сліпота його обвинувачів, їхнє лицемірство, їхня мстивість, а передусім — те, що Вернон вважав найстрашнішим людським гріхом: особиста зрада.

Така ідіоматична мова, як англійська, дає безліч можливостей для різночитань. Лише переставити наголос — і дієслово може стати іменником, предметом. «Відмова» — заперечення того, що ваша віра хибна,— зі зміною однієї літери стає «відмовкою» — сущим мотлохом. Як зі словами, так і з реченнями. Те, що Клайв думав у четвер і що надіслав у п’ятницю, читалося як: «Ти заслуговуєш на відставку». У вівторок після звільнення Вернон уже читав це так: «Ти заслуговуєш на відставку». Якби листівка надійшла в понеділок, він міг прочитати її інакше. Це була кумедна примха долі; обидва чоловіки тільки б виграли, якби листівка надійшла терміновою поштою. З іншого боку, можливо, інакшого виходу для них не було, і в цьому полягала природа їхньої трагедії. Якщо це так, Вернон з плином дня тільки відчуватиме ще більшу гіркоту, обмірковуючи угоду, укладену між ними двома, і величезну відповідальність, яку вона передбачає. Тепер ясно: Клайв точно з’їхав з глузду, і треба щось робити. Це рішення підкріплювалося Верноновим відчуттям, що саме тоді, коли весь світ ненавидить його, коли його життя в руїнах, ніхто не поводиться з ним гірше, ніж його старий друг — і це непростимо. І ненормально. Іноді трапляється, що той, хто обмірковує несправедливість, здатен бажання помсти поєднувати з почуттям відповідальності. Минали години, і вряди-годи Вернон знову брав номер «Експерта» і перечитував статтю про медичний скандал у Голландії. Пізніше він зробив кілька телефонних дзвінків. Спливло ще кілька годин простою, доки він висиджувався на кухні, п’ючи каву, міркуючи про крах своїх перспектив, і цікавився сам у себе: чи не подзвонити Клайву і не удати перемир’я, щоб напроситися в Амстердам.

Чи все на місці? Чи все він запам’ятав? Невже це законно? Клайв роздумував над цими питаннями на борту «Боїнга-757», у морозяному тумані в північному кінці аеропорту Манчестера. Погода мала прояснитися, і пілот хотів зберегти своє місце в черзі на зліт, тому пасажири сиділи в цілковитій тиші, утішаючись напоями, які брали з візочка. Був полудень, і Клайв замовив каву, коньяк і шоколадку. Він сидів біля вікна в порожньому ряду і через просвіти в тумані бачив, що інші авіалайнери також чекають у розламах перекреслених ліній, і в їхніх формах вчувається задума й незграбність: очі-щілини під маленькими мізками, хирляві обвислі крила, підняті почорнілі гузки — таким створінням ніколи нема діла одне до одного.

Відповідь була «так»: він усе ретельно вивчив і спланував. Це має статися, і він відчував трепет. Він махнув рукою, підкликаючи усміхнену дівчину в зухвалому синьому капелюшку, яка, здавалася, була в захваті від його рішення випити другу порцію та від свого привілею піднести йому келишка. Загалом, беручи до уваги, що він пройшов, які митарства, і яке випробування чекає на нього попереду, адже він упевнений, що події розгортатимуться стрімко й запаморочливо, він почувався вже не так погано. Він пропустить перші години репетицій, адже те, як оркестр продирається крізь новий твір,— завжди котячий концерт для слуху. Найрозумніше — пропустити перший день. Банк запевнив його, що десять тисяч доларів США, які лежать у нього в портфелі, цілком законні й він не зобов’язаний проходити митний контроль в аеропорту Шипгол. Що ж стосується Манчестерської поліцейської дільниці, то там він впорався блискучо — так думалося Клайву, бо зверталися до нього шанобливо, і він майже відчував укол ностальгії за бадьорою атмосферою та за тими підневільними людьми, з якими так добре поспілкувався.

Коли Клайв приїхав туди з вокзалу в найчорнішому гуморі, лаючи Вернона на всі заставки всю дорогу від Юстона, до нього вийшов сам головний інспектор — привітати великого композитора. Він дуже вдячний за те, що Клайв узяв на себе труд приїхати з Лондона, щоб допомогти слідству. І справді — наче ніхто не дратувався, що він не з’явився раніше. Вони дуже раді,— сказав один з полісменів,— що він допоможе розслідувати цей злочин. У розмові, коли Клайв давав свідчення, двоє слідчих запевнили його, що розуміють, як важко писати симфонії, коли крайній строк уже зовсім близько, і яка дилема постала перед Клайвом, коли він ховався за скелею. Вони, схоже, з розумінням поставилися до труднощів, пов’язаних із творенням центральної мелодії. Чи не міг би він наспівати її для них? Звісно, міг би. Час до часу хтось із полісменів казав щось на кшталт: «А зараз просто пригадайте все, що вам запам’яталося в тому чоловікові». Виявилося, що інспектор працював над тим, щоб отримати ступінь з англійської літератури у Відкритому Університеті [37] Заклад, який веде заочне навчання, у тому числі через лекції на радіо й телебаченні. й особливо цікавився Блейком. В їдальні, за сендвічами з беконом, інспектор довів, що знає напам’ять усе «Отруйне древо» [38] Знаменитий містичний вірш Вільяма Блейка «А Poison Tree» (1794) про дружбу і ворожнечу. Символічний для цього роману. Мене друг якось розгнівив; Зі словом гнівним згас мій гнів. Мене мій недруг розгнівив; Не мовив слів я — виріс гнів. І мій омився гнівом страх, І ніч, і досвіт — у сльозах; І усміх — наче сонця жар, Надам омани я обмар. І це зростало ночі й дні — Ось яблунь плід у вишині. І це помітив недруг злий, І знав, що плід солодкий — мій. До древа татем підійшов, Як ніч розкинула покров; А вранці бачу я, радий: Під ним простертий недруг мій. , а Клайв розповів йому, що 1978 року поклав цей вірш на музику, і це прозвучало на фестивалі в Олдборо наступного року, у виконанні Пітера Пірса [39] Сер Пітер Пірс (1910-1986) — британський співак-тенор. , однак жодного разу відтоді. Там само, в їдальні, на двох стільцях, зсунутих разом, спало шестимісячне немовля. Молода мати була замкнена в камері на першому поверсі, де оговтувалася від пиятики. Весь перший день Клайв чув її жалісливі зойки і стогони, що линути з облізлого сходового майданчика.