Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Її серцебиття далеке, зглушене, але знайоме, як знайомий приспів, котрого не чув півжиття. Це музика з позначкою «анданте», м’які кроки, що ведуть мене до справжньої відчиненої брами. Я не можу заперечувати свого жаху. Але я змучений, як моряк із розбитого корабля на щасливому березі. Я провалююся, поки океан облизує мені щиколотки.

Ми з Труді, певно, задрімали. Я не знаю, скільки хвилин минуло, поки ми не почули дзвоник. Як виразно він звучить. Клод досі тут, досі сподівається знайти свій паспорт. Либонь, спускався його шукати. Тепер він іде до домофона. Кидає погляд на екран і відвертається. Ніякої несподіванки.

— Четверо, — каже він, радше сам до себе.

Ми споглядаємо. Це кінець. Усе закінчується погано. Інакше й не могло.

Мати пересовує мене, так що ми можемо обмінятися довгим поглядом. Мить, на яку я так чекав. Батько мав рацію, це чудове обличчя. Волосся темніше, ніж я думав, очі блідішого зеленого, щоки досі рум’яні від нещодавніх зусиль, ніс справді манесенький. Здається, я бачу цілий світ у цьому лиці. Прекрасному. Лагідному. Убивчому. Я чую, як Клод перетинає кімнату покірним кроком, щоби спуститися донизу. Не має готової фрази. Навіть у цю мить відпочинку, протягом цього довгого, жадібного погляду в материні очі, я думаю про таксі, що чекає на вулиці. Дарма. Час його відпустити. І думаю про нашу камеру — сподіваюся, не замаленьку —і, за її важкими дверми, виходжені сходинки нагору: спершу смуток, за ним правосуддя, за ним — сенс. А далі — хаос.

Ієн Мак’юен

Горіхова шкаралупа

Лауреат Букерівської премії за роман «Амстердам», автор «Спокути», що отримала оскароносну екранізацію, переповідає безсмертну трагедію з іще ніколи не баченої точки зору.

«Розумний, дотепний і цілковито захопливий роман... Переконлива демонстрація Мак’юеном хисту оповідача, точності і контролю над словом, а на додачу — новонабуте щире задоволення від вибагливої словесної гімнастики у стилі Тома Стоппарда»

«Компактний та принадний... Текст — стрункий та жилавий, часто — просто розкішний. Мак’юен показав себе як один із найдосвідченіших майстрів сюжету та стилю».

«Неймовірний... Несподівано напружений, блискуче інтелектуальний та глибинно серйозний».

«Так має бути», зі струнного квартету № 16, Ор. 135 Бетховена (тут і далі — прим. пер.).

Шордіч — район в Іст-Енді, у східному Лондоні; етимологічно його назва, ймовірно, походить від слів sewer ditch — «каналізаційна канава», «риштак».

Вірш Роберта Сервіса (1874-1958) і поема Томаса Стернза Еліота (1888-1965).

Неокласичний стиль XVIII ст., названий на честь його засновників, братів Роберта і Джеймса Адамів.

Рядки з «Кануну святої Агнеси» Джона Кітса й «Гімну приреченої молоді» Вілфреда Оуена.

Район у центрі Лондона, у Вестмінстері. Дослівно «Ліс святого Йоана» («святого Джона»): колись на цьому місці був ліс, який належав лицарям ордену святого Йоана — госпітальєрам.

3 «Улісса» Джеймса Джойса, розділ «Сцилла і Харибда», пер. О. Тереха й О. Мокровольського.

Дягель (Archangelica oficinalis)— т рав’яниста медоносна рослина родини зонтичних.

Девіз на гербі Вільяма Шекспіра.

«Вміють тут плакать над горем» — з «Енеїди» Вергілія, 1:462, пер. М. Білика.

3 «Улісса» Джеймса Джойса, розділ «Телемак», пер. О. Тереха й О. Мокровольського.

3 невеликими змінами — цитата з «Левіафана» Т. Гоббса, пер. Р. Димерця, В. Єрмоленка, Н. Іванової, Є. Мірошниченка, Т. Олійник.

Прімроуз-гіл, дослівно — «Первоцвітовий пагорб», — один із найпрестижніших і найдорожчих районів у північному Лондоні, із північного боку Регентського парку.

Пісня Елтона Джона 1973 року, присвячена Мерилін Монро, яка померла за 11 років до того; 1997 року він записав нову версію пісні в пам’ять про принцесу Діану.

Рядок із однойменного сонета Майкла Дрейтона, англійського поета єлизаветинської доби.

Вірш англійського поета XVI — XVII ст. Джона Донна.

Табір біженців і недокументованих мігрантів поблизу французького Кале, де осідали люди, що намагалися потрапити до Британії.