Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Вхідні двері відчинили, певно, сержант. Головна інспекторка переступає поріг. Віддаляючись, її голос слабшає та зливається зі звуком машин, що проїжджають повз нас.

— Хоч убий, не згадаю латинську назву. У тій рукавичці давно не було нічиєї руки.

Сержант кладе долоню на материну руку й нарешті відкриває рота, м’яко кажучи на прощання:

— Ще зайдемо завтра зранку. Треба б уладнати кілька речей наостанок.

Нарешті момент настав. Треба вирішувати, що робити, — терміново, незворотно, самообвинувально. Але спершу Труді потрібні дві хвилини на самоті. Ми поспіхом спускаємося до підвалу, до вбиральні, яку жартівливі шотландці називають відходиком. Там, поки тиск на мій череп відпускає і мати уклякає на декілька секунд довше, ніж треба, зітхаючи сама до себе, мої думки прояснюються. Або знаходять новий напрям. Я думав, убивці мають урятуватися заради моєї свободи. Цей погляд може бути завузьким, занадто своєкорисливим. Є й інші міркування. Ненависть до дядька може пересилити любов до матері. Покарати його може бути благороднішим за те, щоб її врятувати. Але, може, є спосіб досягти і того, і того.

Ці роздуми не полишають мене, коли ми повертаємося до кухні. Виявляється, після того, як поліціянти пішли, Клод виявив, що потребує скотчу. Входячи, Труді чує, як той ллється з пляшки — спокусливий звук, —і розуміє, що їй теж треба скляночку. Велику. З водою, порівну. Мовчки дядько підкоряється. Мовчки вони стоять лицем до лиця біля раковини. Не час для тостів. Вони обдумують помилки одне одного — або навіть власні. Або вирішують, що робити. Це надзвичайна ситуація, яка їх жахала та з розрахунку на яку вони все планували. Вони відкидають обумовлені дії й без жодного слова погоджуються на інші. Наші життя ось-ось зміняться. Головна інспекторка Алісон нависає над нами — примхливий, усмішливий бог. Ми не дізнаємося, поки не буде запізно, чому вона не заарештувала їх на місці, чому дала нам спокій. Згортає справу, чекає на аналіз ДНК з капелюха, переходить до наступних кроків? Мати та дядько мають розуміти, що будь-який вибір, що його вони зроблять зараз, може бути якраз тим, на який вона розраховує — і вона чекає. Так само ймовірно й те, що цей їхній таємничий план не спаде їй на думку, і вони можуть опинитися на крок попереду. Принаймні один добрий привід діяти відважно. Натомість поки що вони обирають випити. Мабуть, хоч би що вони робили, це буде послугою для Клер Алісон — зокрема й інтерлюдія з односолодовим. Але ні, їхній єдиний шанс — зробити рішучий вибір, і зараз.

Труді піднімає руку, щоб попередити налиття третьої склянки. Клод незламніший. Він перебуває в суворій гонитві за розумовою ясністю. Ми слухаємо, як він наливає — акуратно й довго, а потім слухаємо, як із зусиллям ковтає, цей знайомий звук. Мабуть, вони питають себе, як їм уникнути сварки саме тоді, коли спільна мета так потрібна. Здалеку долинає звук сирени, усього-навсього швидкої, але він промовляє до їхніх страхів. Сітка держави лежить, невидима, на всьому місті. Вислизнути з неї непросто. Це поштовх, бо нарешті лунають слова, корисне ствердження очевидного.

— Погано, — материн голос хрипкий і низький.

— Де паспорти?

— У мене. Готівка?

— У моїй валізі.

Але вони не рухаються, й асиметричність діалогу — Трудіної ухильної відповіді — не провокує дядька. Він випив уже добряче зі своєї третьої склянки, коли до мене дістається Трудіна перша. Заледве чуттєва насолода — але вона промовляє і всотується відповідно до обставин, до відчуття завершення без жодного натяку на початок. Я уявляю стару військову дорогу через холодну долину, тонкий запах мокрого каменю й торфу, брязкіт сталі та терпляче плентання пухким камінним осипищем, і тягар гіркої несправедливості. Так далеко від обернутих до півдня схилів, де сірява поволока на набухлих пурпурних гронах обрамляє положисті пагорби з їхніми все блідішими тінями кольору індиго хлист-навхлист. Я волів би радше бути там. Але я визнаю: цей скотч, мій перший, щось вивільняє. Суворе звільнення — відкрита брама веде до боротьби та страху перед тим, що може утнути розум. Зараз це відбувається зі мною. Мене поставлено перед запитанням, я запитую сам себе, чого я зараз хочу найбільше. Будь-чого, чого забажаю. Реалізм не має бути обмежувальним чинником. Переріжте мотузки, випустіть розум на волю. Я можу відповісти без роздумів: я йду крізь відчинену браму.

Кроки на сходах. Труді та Клод заціпеніло дивляться вгору. Чи інспекторка пробралася назад до будинку? Чи грабіжник обрав цю найгіршу з ночей? Це повільне, важке сходження. Вони бачать чорні шкіряні черевики, потім перехоплену ременем талію, сорочку, заплямовану блювотою, потім жахливий вираз на обличчі, одночасно відсутній і сповнений значення. На батькові той одяг, у якому він помер. Обличчя — як біль біле, уже підгнилі губи зеленувато-чорні, очі — крихітні та пронизливі. Тепер він стоїть біля підніжжя сходів, вищий, ніж ми його пам’ятали. Він прийшов із моргу, щоби знайти нас, і точно знає, чого хоче. Я тремчу, бо тремтить моя мати. Нема ніякого мерехтіння, нічого примарного. Це не галюцинація. Це мій батько з плоті і крові, Джон Кернкрос, зовсім як є. Материн зляканий стогін спрацьовує як заохочення, бо він прямує до нас.