Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

— Джоне, — каже Клод обережно, на висхідній ноті, так ніби він міг би пробудити цю постать до належного небуття. — Джоне, це ми.

Здається, це добре утямлено. Він стоїть перед нами, дихаючи солодкими міазмами гліколю та гостинної до хробаччя плоті. Він дивиться на матір маленькими, твердими чорними очима з непохитного каменю. Його огидні губи ворушаться, але він не видає ні звуку. Язик чорніший за губи. Ні на мить не зводячи з неї погляду, він протягує руку. Безтілесна рука хапає дядька за горло. Мати не може навіть закричати. Але безрідинні очі так і тримають її. Це для неї — його подарунок. Безжалісна однорука хватка стискається. Клод падає на коліна, очі в нього випинаються, руки безпомічно б’ють і смикають братову руку. Тільки далекий писк, жалібний голос миші, повідомляє, що він ще живий. А потім вже ні. Батько, так на нього й не глянувши, відпускає його впасти і тепер притягує до себе дружину, обіймаючи її руками, тонкими й міцними, мовби сталеві прути. Він пригортає її обличчя до свого й цілує її довгим і важким поцілунком крижаних гнилих губ. Жах і відраза, і сором переповнюють її. Ця мить мучитиме її до смерті. Байдужий, він відпускає її та йде так само, як прийшов. Ще піднімаючись сходами, він починає щезати.

Що ж, мене було поставлено перед запитанням. Я спитав самого себе. І ось чого я хотів. Дитячої геловінської казочки. Як іще замовити в духів помсту у цю секулярну добу? Готику розсудливо вигнано, відьми покинули вересову пустку, і матеріалізм, такий тривожний для душі, — усе, що мені залишається. Голос на радіо якось казав мені, що коли ми вповні зрозуміємо, що таке матерія, то почуватимемося краще. Я сумніваюся. Я ніколи не отримаю, чого прагну.

Я виринаю з фантазій, щоб знайти нас у спальні. Я не пам’ятаю, як ми сюди піднялися. Порожній звук шафових дверцят, дзеньк вішалок, валіза, піднята на ліжко, потім інша, потім жваве клацання відімкнених замків. Треба було їм спакуватися заздалегідь. Інспекторка може прийти навіть сьогодні ввечері. І це вони називають планом? Я чую лайку та буркотіння.

— Де воно? Ось щойно було. У мене в руці!

Вони перетинають спальню вздовж і впоперек, заходять до ванної та виходять. Труді випускає склянку, що розлітається на підлозі. Вона ледве звертає увагу. Радіо чомусь увімкнено. Клод сидить зі своїм ноутбуком і бубонить:

— Поїзд о дев’ятій. Таксі вже їде.

Я б радше обрав Париж, а не Брюссель. Більше варіантів пересадки. Труді, досі у ванній, бурмотить сама собі:

— Долари... євро.

Усе, що вони кажуть, навіть звуки, що вони видають, мають у собі щось прощальне, мовби смутне розв’язування акорду, проспіване «прощавай». Це кінець, ми не повернемося. Будинок, дім мого діда, де я мав зростати, скоро розтане. Я його не пам’ятатиму. Я хотів би згадати список країн без домовленостей про екстрадицію. Більшість із них незручні, некеровані, спекотні. Я чув, що Пекін — непогана місцинка для втікачів. Квітуче селище англомовних злочинців, заховане глибоко в залюдненому обширі світового міста. Прекрасний пункт призначення.

— Снодійне, знеболювальне, — вигукує Клод.

Його голос, інтонація мене підштовхують. Час вирішувати. Він замикає валізи, затягає шкіряні ремені. Так швидко. Вони, певно, були вже частково спаковані. Це старомодні вироби на двох, не чотирьох, колісцях. Клод опускає їх на долівку.

Труді питає:

— Котрий?

Я думаю, вона тримає два шалики. Клод прокрехкує свій вибір. Це тільки вдавана нормальність. Коли вони сядуть у поїзд, коли перетнуть кордон, їхня провина себе оприявнить. У них є тільки година, і треба поспішати. Труді каже, що хоче взяти пальто, яке не може знайти. Клод наполягає, що воно їй не знадобиться.

— Воно легеньке, — каже вона. — Біле.

— Ти вирізнятимешся в натовпі. На камерах відеоспостереження.

Але вона однаково його знаходить, якраз коли Біг-Бен пробиває вісім і починаються новини. Вони не зупиняються, щоби прислухатися. Є ще кілька останніх речей, які треба зібрати. У Нігерії хранителі вогню спалили дітей заживо на очах у батьків. У Північній Кореї запущено ракету. По всьому світі рівень моря піднімається швидше, ніж прогнозовано. Але ніщо з цього не звучить першим. Це місце зайнято для нової катастрофи. Поєднання бідності та війни, із кліматичними змінами про запас гонять мільйони з їхніх домівок — античний епос у новій формі, величезні переміщення людей, ніби роздуті весняні ріки, Дунай, Рейн і Рона знедолених чи багатонадійних людей, затиснуті на кордонах, притиснуті до воріт із колючого дроту, тонуть тисячами, аби тільки долучитися до багатств Заходу. Якщо, згідно з новим кліше, це й біблійна історія, то моря не розступаються перед ними, ні Егейське, ні Ла-Манш. Стара Європа борсається уві сні, отаборюється між жалем і страхом, між допомогою та відпиханням. Її серце, емоційне й добре цього тижня, наступного — вкрите риб’ячою лускою, і вона така розсудлива і хоче допомогти, але не хоче ділитися чи втрачати те, що вже має.