Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

І завжди є проблеми ближче до тіла. Як бубонять усюди радіо та телевізори, люди так само займаються своїми справами. Пара закінчила збиратися в подорож. Валізи замкнено, але молода жінка хоче взяти з собою портрет матері. Важка різьблена рама завелика для багажу. Без потрібного інструмента фотографію не вийняти, а інструмент, спеціальний ключ, — у підвалі, глибоко в шухляді. Таксі чекає на вулиці. Поїзд відходить за п’ятдесят п’ять хвилин, вокзал неблизько, можуть бути черги на перевірці перед посадкою, на паспортному контролі. Чоловік виносить валізу на сходовий майданчик і повертається трошки засапаним. Треба було скористатися колісцями.

— Ми маємо йти, без варіантів.

— Мені треба мати цю фотографію.

— Понеси під пахвою.

Але вона має штовхати валізу й нести сумочку, своє біле пальто та мене.

Зі стогоном Клод підіймає другу валізу на винос. Цим непотрібним зусиллям він натякає на терміновість.

— Це займе в тебе менше хвилини. Він у передньому кутку лівої шухляди.

Клод повертається.

— Труді. Ми виходимо. Зараз.

Діалог перетворився зі стриманого на розлючений.

— Ти понеси за мене.

— Без варіантів.

— Клоде. Це моя мати.

— Мені байдуже. Виходимо.

Але ні. Після всіх моїх обертів і передумувань, неправильних здогадок, прогріхів осяянь, спроб самознищення, після журби в бездіяльності я нарешті вирішив. Досить. Мій амніотичний мішок — просвітчастий шовковий гаманчик, що вміщує мене, тонкий та міцний. Він також вміщує рідину, котра захищає мене від світу та його лихих снів. І більше не захищатиме. Час до них приєднатися. Закінчити з завершеннями. Час починати. Нелегко вивільнити мою праву руку, міцно притиснуту до грудей, або почати рухати зап’ястям. Але тепер у мене вийшло. Вказівний палець — мій спеціальний інструмент для виймання матері з рами. На два тижні раніше терміну, а нігті такі довгі. Я роблю першу спробу надрізу. Мої нігті м’які та, хоч які гострі, тканина жорстка. Еволюція знає свою справу. Я прощупую виїмку, котру залишив своїм пальцем. Там складка, чітко окреслена, і тут я пробую знову і знову, до п’ятої спроби, коли я відчуваю легенький рух, і шостої, коли з’являється дрібнесенька дірочка. У цей розрив мені вдається проштовхнути кінчик нігтя, палець, згодом два пальці, три, чотири, і нарешті мій згорнутий кулак пробиває його наскрізь, і потому чути великий вилив, водоспад при початку життя. Мій водяний захист зникає.

Тепер я ніколи не дізнаюся, як закінчилася б уся справа з фотографією чи поїздом о дев’ятій. Клод за дверима кімнати, нагорі сходів. У руках у нього має бути по валізі, він готовий до спуску.

Мати озивається криком, що звучить як розчарований стогін.

— Ох, Клоде.

— Що тепер?

— Мої води. Відходять!

— Потім розберемося. На поїзд.

Він, певно, думає, що це хитрощі, продовження суперечки, огидна форма жіночого нездоров’я, — він занадто розлютований, щоб звертати на це увагу.

Я струшую з себе водну оболонку — мій перший досвід роздягання. Я незграбний. У трьох вимірах усі три видаються зайвими. Я передчуваю, що матеріальний світ буде непростим викликом. Мій скинутий саван обкручується мені навколо колін. Не важливо. Під моєю головою щось нове. Я не знаю, звідки знаю, що робити. Це загадка. Деякі знання — від самого початку з нами. У цьому разі — ось це та поверхневе уявлення про метрику в поезії. Усе-таки не чистий аркуш. Я підношу ту саму долоню до щоки та прослизаю далі уздовж м’язистої стінки матки, щоб дотягнутись донизу та знайти її шийку. Вона міцно стискає мою потилицю. Ось вона, при отворі у світ, який я акуратно промацую манюсінькими пучками, —і миттю, мовби промовили якесь заклинання, прокидається величезна сила моєї матері, стінки навколо мене беруться брижами від дрожу та стискаються. Це землетрус, це велетка ворушиться у своїй печері. Як підмайстерко чаклуна, я нажаханий, а потім розчавлений вивільненою міццю. Треба було мені чекати своєї черги. Тільки дурний жартуватиме з такою силою. Дуже здалеку я чую, як мати кричить. Це може бути крик по допомогу або зойк тріумфу чи болю. І тоді я відчуваю її, мою корону, у себе на маківці — на один сантиметр розширену! Відступати нікуди.

Труді заповзла на ліжко. Клод десь біля дверей. Вона задихається, збуджена й дуже налякана.

— Воно почалося. Так скоро! Викликай швидку.

Якусь мить він нічого не каже, тоді просто питає:

— Де мій паспорт?

Це мій недогляд. Я його недооцінив. Увесь сенс раннього народження був у тому, щоб зруйнувати Клода. Я знав, що він — суцільні неприємності. Але я вважав, що він кохає мою матір і залишиться з нею. Я починаю усвідомлювати силу її духу. Поверх веселого деренчливого стуку монет об косметичку — Клод риється в її сумочці — вона каже: