Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

— Чотири з половиною мільйони.

— Швидко. Ніяких питань.

Катехізис коханців, який вони, можливо, вже проходили. Я не завжди слухаю. Вона каже:

— Навіщо поспішати?

Він відповідає:

— На випадок, якщо щось піде не так.

Вона каже:

— Чого я маю тобі вірити?

Він відповідає:

— Не маєш вибору.

Чи готові вже папери для продажу будинку? Чи вона вже підписала? Я не знаю. Часом я куняю та чую не все. Але мені байдуже. Сам я нічого не маю, тож нерухомість мене не цікавить. Хмарочоси, халупи з листів заліза та всі мости і храми між ними. Забирайте собі. Мої інтереси лежать тільки у власне післяпологовій сфері — прощальний відбиток копита, скривавлений агнець підноситься до неба. Завжди догори. Гаряче повітря без кулі. Візьміть мене з собою, скиньте баласт. Дайте мені мою спробу , моє потойбічне життя, рай на землі, навіть пекло, тринадцятий поверх. Я витримаю. Я вірю в життя після народження, хоча знаю, як складно відділити надію від факту. Щось на кшталт вічності підійде. Дні літ наших сімдесят літ? Загорніть, беру. Щодо надії — я чув про останні бійні в гонитві за мріями про наступне життя. М’ясорізка в цьому світі, блаженство в тому. Молоді чоловіки з нещодавно запущеними бородами, з прекрасною шкірою та довгостволами на бульварі Вольтер дивляться у прекрасні недовірливі очі власного покоління. Невинних убивала не ненависть, але віра, ця виголодніла примара, досі шанована навіть у найпоміркованіших кварталах. Бозна-коли хтось оголосив чеснотою безпідставну впевненість. Тепер найввічливіші люди кажуть, що так і є. Я чув їхні ранкові недільні трансляції з подвір’їв соборів. Найблагородніші привиди Європи, релігія та, коли вона похитнулася, безбожні утопії, переповнені науковими доказами, — разом вони випалювали землю з десятого до двадцятого століття. І ось вони знову: зросли на Сході та в гонитві за своїм тисячолітнім царством учать малюків перерізати горлянки плюшевим ведмедикам. І ось він я з моєю доморослою вірою у наступне життя. Я знаю, це більше за радіопередачу. Голоси, що їх я чую, — не в моїй голові, або не тільки в ній. Я вірю, мій час настане. Я також чеснотливий.

Ранок минає без подій. Обмін приглушеними шпильками між Труді та Клодом слабшає та відступає перед кількагодинним сном, після якого вона залишає його в ліжку та приймає душ. У теплі стрімких барабанних крапель і звуку материного мелодійного мугикання я переживаю непоясненне відчуття радості й захвату. Я не можу втриматися, не можу стримати щастя. Чи це чужі гормони? Навряд чи це важливо. Я бачу світ золотим, навіть попри те, що цей відтінок — саме тільки слово. Я знаю, що він недалеко на спектрі від жовтого, теж лише слова. Але золотий звучить правильно, я відчуваю це, відчуваю на смак там, де гаряча вода ллється каскадом через мою потилицю. Я не можу згадати подібної безжурної насолоди. Я готовий, я йду, світ мене впіймає, піклуватиметься про мене, бо не зможе проти мене встояти. Вино з келиха, а не з плаценти, книжки просто при світлі лампи, музика Баха, прогулянки берегом, поцілунки під місячним сяйвом. З усього, що я до сьогодні чув, я знаю, що ці насолоди недорогі, доступні, чекають на мене. Навіть коли кипуча вода перестає, коли ми виходимо на холодніше повітря і Трудін рушник розтрушує мене так, що зір мутиться, я відчуваю, ніби чую у своїй голові спів. Хори ангелів!

Черговий спекотний день, черговий текучий кондитерський витвір, як мені мріється, з ситцю, вчорашніх сандаль, але без парфуму, тому що її мило, якщо це той шматок, що Клод подарував їй, має аромат гарденії та пачулі. Сьогодні вона не заплітається. Натомість два пластмасові прилади, я впевнений, дуже яскраві, прикріплені над вухами, стримують волосся з обох боків. Я відчуваю, як починаю занепадати духом, коли ми спускаємося знайомими сходами. Щойно зараз я забув про батька на багато хвилин поспіль! Ми входимо до прибраної кухні, чия неприродна чистота — материна нічна данина йому. Її похоронна процесія. Акустика змінилася, підлога більше не липне до її сандаль. Мухи переселилися на інші небеса. Ідучи до кавоварки вона, певно, думає, як і я, що Елодіїна бесіда з поліцією вже завершилася. Стражі порядку підтвердять або відкинуть свої перші враження. Фактично зараз для нас обидва ці варіанти однаково правдиві. Стежка попереду роздвоюється, але вона вже роздвоїлася. У будь-якому разі до нас завітають.

Вона тягнеться до шафки за бляшанкою меленої кави та паперовими фільтрами, відкриває холодний кран, набирає глечик, бере ложку. Більшість горняток чисті. Вона виставляє два. Є певна піднесеність у цій знайомій послідовності, у звуках, з якими домашні предмети торкаються поверхонь. І в невеличкому зітханні, з яким вона повертає або злегка нахиляє нашу громіздку фігуру. Я вже розумію, як багато з життя забувається, якраз коли воно трапляється. Більшість із нього. Непомічене теперішнє розмотується геть від нас, м’які кульбіти буденних думок, давно забуте диво існування. Коли вона вже не буде двадцятивосьмирічною, і вагітною, і прекрасною, або навіть вільною, вона не пам’ятатиме, як клала ложку, з яким звуком ложка лягла на кам’яну стільницю, у якій сукні вона сьогодні була, як ремінці її сандаль торкалися її шкіри між пальцями, літнє тепло, білий шум міста за стінами будинку, короткий вибух пташиного співу за зачиненим вікном. Ось уже й зникло.