Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Розмова про метрику цікавить тільки мене. Я відчуваю материне нетерпіння. Це все триває вже занадто довго. Якби я міг затамувати дух, то зробив би це зараз.

— Він пригощав нас у пабах, позичав гроші, які ми ніколи не віддавали, вислухував про наші проблеми з хлопцями та дівчатами, сварки з батьками, так звані творчі кризи. Він вніс заставу за одного п’яного поетика з нашої групи. Писав листи, щоб вибити нам гранти або скромні посади на літературних розділах у газетах. Ми любили поетів, яких він любив, його погляди ставали нашими власними. Ми слухали його виступи на радіо, ходили на читання, на які він нас посилав. І на його власні. Ми знали його вірші, його анекдоти, його фірмові фразочки. Думали, ми його знаємо. Нам ніколи не спадало на думку, що у Джона, дорослого, верховного жерця, також були проблеми. Або що він сумнівався щодо своїх віршів так само, як ми — щодо наших. Ми переймалися здебільшого через секс і гроші. Ніщо порівняно з його стражданням. Якби ми тільки знали.

Живця проковтнуто, волосіння натягнулось і скорочується, тремтячи, і ось здобич уже в рибнику. Відчутно, як розслабляється мати.

Ця таємнича частинка, мій батько, набирає ваги, стає все серйознішою та ціліснішою. Я розриваюся між гордістю та почуттям провини.

Відважним, добрим тоном Труді каже:

— Це нічого б не змінило. Не звинувачуй себе. Ми все знали, Клод і я. Ми все перепробували.

Клод, потривожений звуком власного імені, відкашлюється.

— Жодної надії. Сам собі найгірший ворог.

— Перш ніж ти підеш, — каже Труді, — я хотіла би подарувати тобі одну штучку.

Ми підіймаємося сходами до передпокою й потім до першого поверху, ми з матір’ю — траурною ходою, Елодія на крок позаду. Метою цього неодмінно має бути дозволити Клодові зібрати все, що він має знищити. Тепер ми стоїмо в бібліотеці. Я чую поетчин вдих, коли вона обводить поглядом три стіни поезії.

— Вибач, тут так затхло пахне.

Уже. Книжки, саме бібліотечне повітря в жалобі.

— Я хочу, щоб ти взяла будь-яку з них.

— Ох, ні, ви що. Хіба вам не краще їх зберегти всі разом?

— Я так хочу. І він хотів би.

Тож ми чекаємо, поки вона обирає.

Елодія соромиться, тому це триває недовго. Вона повертається показати, на чому зупинилася.

— Джон надписав тут своє ім’я. Пітер Портер. «Ціна серйозності». Там є «Похоронна процесія». Теж чотиристопники. Найкрасивіші.

— А, так. Він якось приходив до нас на вечерю. Здається.

На цьому останньому слові заходиться дзвоник. Голосніше, довше, ніж зазвичай. Мати напружується, її серце починає калатати! Чого вона так боїться?

— Я розумію, у вас буде багато відвідувачів. Дуже вам...

— Тс-с-с!

Ми тихо спускаємося до сходового майданчика. Труді обачно перехиляється через поруччя. Тепер обережно. Здалеку ми чуємо, як Клод говорить крізь домофон, потім — як його кроки наближаються з кухні.

— От чорт, — шепоче мати.

— Із вами все гаразд? Може, вам краще сісти?

— Так, я думаю, так.

Ми відступаємо, ховаючись іще ліпше з поля видимості, що відкривається від дверей. Елодія допомагає матері дійти до фотеля з розтрісканої шкіри, де вона колись марила, поки чоловік читав їй вірші.

Ми чуємо, як відчиняються вхідні двері, бурмотять голоси, двері зачиняються. Тоді кроки тільки однієї пари ніг повертаються крізь передпокій. Звісно, данська вечеря з доставкою, канапки, моя мрія про оселедець на порозі часткового сповнення.

Труді також це все розуміє.

— Я тебе проведу.

Унизу, біля дверей, уже йдучи, Елодія повертається до Труді й каже:

— Я маю йти до поліції завтра вранці, о дев’ятій.

— Я так тобі співчуваю. Це буде так для тебе важко. Просто розкажи їм усе, що знаєш.

— Так, розкажу. Дякую вам. Дякую за цю книжку.

Вони обіймаються й цілуються, і вона йде. Гадаю, вона отримала те, за чим прийшла.

Ми повертаємося до кухні. Я почуваюся дивно. Зголоднілий. Виснажений. Безпорадний. Я непокоюся, що Труді скаже Клодові, що не може думати про їжу. Особливо після того дзвоника. Страх працює як блювотне. Я помру ненародженим, худою смертю. Але вона, я і голод — єдина система, і, звісно, коробки з фольги скоро розідрано на шматки. Вони з Клодом їдять швидко, стоячи біля кухонного столу, де, може, досі лишаються вчорашні горнятка з-під кави.

Він промовляє крізь набитий рот:

— Усе зібрали, все готово?

Маринований оселедець, корнішон, лимонна скибочка на чорному хлібі. Їм не треба багато часу, щоб до мене дістатися. Скоро мене вибиває назад у бадьорість різка речовина, солоніша за кров, гострий запах бризок з морського роздолля, відкрита океанська дорога, де самотні оселедцеві табунці несуться на північ крізь чисту крижану чорну воду. Він напливає й напливає, студений арктичний бриз, переливається моїм обличчям, немовби я відважно стою на носі безстрашного корабля, що править назустріч льодистій свободі. Це Труді їсть канапку за канапкою, ще і ще, поки не надкусує останню і не кидає її на стіл. Вона хитається, їй треба стільця.