Ієн Мак'юен - Горіхова шкатулка

Алісон пояснює, що це неофіційна розмова, покликана допомогти їй сформувати повніше уявлення про ці трагічні події. Труді та Клод ніяк не зобов’язані відповідати на запитання. Але вона помиляється. Вони відчувають, що зобов’язані. Відмова виглядатиме підозріло. Але якщо головна інспекторка на крок попереду, то може подумати, що згода ще підозріліша. Ті, кому нічого приховувати, наполягали б на присутності адвоката, щоб застерегтися від помилок поліції чи незаконного втручання.

Поки ми всідаємося довкола столу, я з обуренням помічаю, що ніхто ввічливо не довідується про мене. Коли чекаєте? Хлопчик чи дівчинка?

Натомість головна інспекторка не гає часу.

— Ви могли б показати мені будинок, коли ми договоримо.

Радше твердження, ніж прохання. Клод охоче, надто охоче погоджується.

— Так-так. Так!

Альтернативою був би ордер на обшук. Але нагорі, крім занехаяності, ніщо не становить для поліції інтересу.

Головна інспекторка звертається до Труді:

— Ваш чоловік прийшов сюди вчора близько десятої ранку?

— Так, усе правильно, — її голос безстрасний — приклад для Клода.

— І була певна напруженість.

— Звичайно.

— Чому звичайно?

— Я жила з його братом у будинку, який Джон вважав своїм.

— Чий це будинок?

— Це подружній будинок.

— Шлюб закінчився?

— Так.

— Ви не проти, якщо я спитаю? Чи він так вважав?

Труді вагається. Тут може бути правильна та неправильна відповідь.

— Він хотів мене повернути, але мати своїх подруг йому теж хотілося.

— Можете назвати якісь імена?

— Ні.

— Але він казав вам про них.

— Ні.

— Але ви якось знали.

— Звичайно, я знала .

Труді дозволяє собі трошечки зневаги. Немовби щоби сказати: справжня жінка тут я. Але вона проігнорувала Клодове муштрування. Вона мала казати правду, додаючи й віднімаючи тільки те, про що було домовлено. Я чую, як дядько совається на своєму стільці.

Не зупиняючись, Алісон змінює тему.

— Ви пили каву.

— Так.

— Усі троє. За цим столом?

— Усі троє, — це Клод, напевно, схвильований, що його мовчання справляє погане враження.

— Щось іще?

— Що?

— До кави. Чи ви пропонували йому щось іще?

— Ні, — голос матері звучить сторожко.

— А що було в каві?

— Я перепрошую?

— Молоко? Цукор?

— Він завжди пив чорну, — її пульс пришвидшився. Але Клер Алісон непробивно спокійна. Вона повертається до Клода.

— Тож ви позичили йому гроші.

— Так.

— Скільки?

— П’ять тисяч, — Клод і Труді відповідають нерівним хором.

— Чеком?

— Ви знаєте, готівкою. Він так хотів.

— Чи ви бували в тому соковому барі на Джад-стріт? Клодова відповідь швидка, як запитання:

— Раз чи два. Джон нам про нього розповів.

— Я так розумію, ви не були там учора.

— Ні.

— Ви ніколи не позичали його чорного капелюха з широкими крисами?

— Ніколи. Не моє.

Це може бути неправильною відповіддю, але обдумувати її ніколи. Запитання набули нової ваги. Трудіне серце б’ється швидше. Я не довірив би їй говорити. Але вона здавлено вимовляє:

— Мій подарунок на день народження. Він любив той капелюх.

Головна інспекторка вже переходить до чогось іншого, але повертається назад.

— Це єдине, що видно на камері відеоспостереження. Відправили на аналіз ДНК.

— Ми вам не запропонували ні чаю, ні кави, — каже Труді зміненим голосом.

Головна інспекторка, певно, хитає головою, відмовляючись за себе й за сержанта, що досі мовчить.

— Ось це і все в наші дні, — каже вона ностальгійно.— Аналізи й комп’ютерні екрани. Тож на чому я — а, так. Була напруженість. Але тут у записах я бачу, що була сварка.

Клод має так само стрімко прораховувати все, як і я. На капелюсі буде знайдено його волосся. Правильною відповіддю було сказати, що так, він позичав його колись давно.

— Так, — відповідає Труді. — Одна з багатьох.

— Чи ви не могли б мені сказати, через...

— Він хотів, щоб я з’їхала. Я сказала, що піду, коли захочу.

— Коли він їхав, у якому стані він був?

— Не дуже. Був як не свій. Сам заплутався. Він насправді не хотів, щоб я ішла. Хотів мене повернути. Намагався змусити мене ревнувати, удати, що Елодія була його коханкою. Вона нам усе пояснила. Ніякого роману не було.

Забагато деталей. Вона намагається повернути собі контроль. Але говорить надто швидко. Їй треба вдихнути.

Клер Алісон мовчить, поки ми чекаємо, щоб дізнатися, куди вона поведе тепер. Але вона зупиняється на цьому та висловлюється якнайделікатніше: