Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Тернер відступив на крок. Потім побіг. Долаючи борозни, він чув атаку. Масний ґрунт в'язнув у нього на чоботях. Лише в нічних жахіттях ноги бувають такими важкими. На дорозі впала бомба, у середині села, де вантажівки. Але перший скрегіт приховав наступний, і Тернер не встиг упасти на землю до вибуху. Угарна хвиля кинула його на кілька футів уперед, у ріллю. Коли він опритомнів, то відчув, що рот, ніс і вуха забиті землею. Він намагався сплюнути, але слини не було. Він спробував очистити рот пальцем, але вийшло ще гірше. Спочатку йому хотілося блювати від землі, потім — від брудного пальця. Він висякався. Шмарклі, змішані з землею, потекли в рот. Але поруч був ліс, і там не може не бути струмків, водоспадів і ставків. Він уявляв собі рай. Коли знову пролунало виття пікірувальника, дедалі наростаючи, він силкувався визначити, звідки йде звук. Чи це сигнал відбою повітряної тривоги? Його думки теж були забиті землею. Він не міг сплюнути чи сковтнути, не міг спокійно дихати, не міг думати. Тоді, побачивши селянина з псом, що досі терпляче чекав під деревом, він усе пригадав і озирнувся. Там, де були жінка з сином, зяяла вирва. Побачивши це, він подумав, що зразу знав: так і станеться. Тому й довелося їх покинути. Його справою було вижити, хоча він уже й забув навіщо. Він далі прямував до лісу.

За кілька кроків він опинився біля дерева і присів край молодої зелені, притулившися спиною до берізки. Єдиною думкою було знайти води. Там, у гущаві, ховалося понад двісті людей, у тому числі й поранені, здатні туди доповзти. Десь плакав і кричав від болю хтось із цивільних. Тернер підвівся й рушив далі. Уся молода зелень розмовляла з ним теж лише про воду. Атака тривала — на дорозі та в селі. Тернер розчистив землю від старого листя й став каскою копати ямку. Земля була волога, але у виритій ямці не набиралася вода, навіть коли Тернер прокопав на вісімнадцять дюймів у глибину. Так він сидів, мріючи про воду, намагаючись витерти язик рукавом. Коли нападала «Штука», не можна було не напружуватись і не зіщулюватися, хоча, здавалося, уже нема сили. Насамкінець обстріляли ліс, але це вже не справило ефекту. З крон позривалися листя і гілочки. Потім літаки зникли, й у неймовірній тиші, яка нависла над полями, деревами і селом, не було чути навіть пташиного співу. За деякий час від дороги почувся сигнал, що все чисто. Але ніхто й не ворухнувся. Тернер згадав, що минулого разу було так само. Усі були занадто приголомшені, усі були шоковані від безперервних повторів жаху. Кожний новий обстріл заганяв людей у кут, змушуючи готуватися до смерті. Коли ж кінець не наставав, доводилося знову і знову переживати випробування, і страх не зменшувався. Для живих після атаки «Штуки» наставав параліч од шоку, од повторюваного шоку. Сержанти і молодші офіцери могли скільки завгодно робити обхід, безперестанно кричачи та штурхаючи людей. Але ті були виснажені до краю й наче неживі, тому від них нічого не могли домогтися.

Отже, Тернер заціпеніло сидів, як усі інші, і як сам він сидів уперше за селом, назви якого не міг пригадати. Французькі села з бельгійськими назвами. Саме тоді він і загубив свій загін і, ще гірше для піхотинця, гвинтівку. Скільки днів минуло? Неможливо знати. Він оглянув свій револьвер, забитий землею. Тернер вийняв набої і жбурнув пістолет у кущі. За деякий час за спиною пролунав якийсь звук, і чиясь рука лягла йому на плече.

— Ось куди ти завіявся. Які люб'язні зелені мундири [43] В оригіналі Green Howards — прізвисько солдатів Ґрінговардського полку. «Ґрін» — від зеленого кольору мундирів, Говард — прізвище полковника, який командував цими солдатами у 1738-1748 рр. .

Капрал Мейс передав йому пляшку з водою з якогось убитого. Оскільки пляшка була майже повна, Тернер першим ковтком спочатку спробував прополоскати горло, але безуспішно. Разом з водою він заковтнув землі.

— Мейсе, ти янгол.

Капрал подав руку, допомагаючи підвестися.

— Треба кігті рвати. Чутки ходять, що ці чортові бельгійці завалилися. Нас можуть одрізати зі сходу. Іти ще багато миль.

Коли вони поверталися полем, до них приєднався Нетл. Він тримав пляшку вина і шоколадку «Амо», і вони всі пригостилися, передаючи один одному.

— Гарний букет,— сказав Тернер, добре захмелівши.

— Мертвий жабун.

Селянин зі своїм коллі йшов за ралом. Троє солдатів наблизилися до вирви, від якої відгонило кордитом. Отвір являв собою ідеально симетричний обернений конус, краї якого були гладенькі, ніби землю там ретельно просіяли і погребли. Жодних ознак людського життя — ні клаптика одягу, ні шкіряного черевика. Мати з дитиною як розвіялися. Тернер зупинився, щоб усвідомити цей факт, але капрали поспішали, підштовхуючи у спину, і невдовзі всі троє приєдналися до відсталих по дорозі. Тепер стало легше. Рух не відновиться, доки сапери бульдозерами не розрівняють село. Спереду, над обрієм, неначе розгнівана батьківська постать, виднівся стовп підпаленої нафти. Угорі з гуркотом літали бомбардувальники: постійним двобічним потоком, на обстріл і з обстрілу. Тернеру здалося, що він прямує на бійню. Але туди йшли всі, альтернативи не було. Їхній маршрут вів праворуч від стовпа вогню, на схід од Дюнкерка, у бік бельгійського кордону.