Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

«Я хотіла дізнатися, чи ти мене врятуєш».

«А тепер ти знаєш. Я ризикував життям заради тебе. Але це не означає, що я тебе кохаю».

Вона трохи відсахнулася.

«Я хочу подякувати тобі за те, що врятував моє життя. Я буду до скону тобі вдячна».

Точно — рядок з одної з книжок, які вона читала останнім часом, або рядок, який вона напише в своїх оповіданнях.

«Усе, проїхали,— сказав Тернер.— Але більше так не роби — ні зі мною, ні з кимсь ще. Обіцяєш?»

Вона кивнула й промовила на прощання:

«Я тебе кохаю. Тепер ти знаєш».

Вона пішла до будинку. Тремтячи в сонячному світлі, він дивився на Брайоні, доки вона не зникла з поля зору, а тоді попрямував додому. Він не бачив її до свого від'їзду у Францію, а коли у вересні повернувся, вона вже навчалася в інтернаті. Невдовзі він поїхав у Кембридж, а в грудні відсвяткував Різдво з друзями. Він не бачив Брайоні до наступного квітня, і тоді все забулося.

Чи було це?

У нього було багато часу на самоті, навіть забагато, щоб як слід над цим поміркувати. Він не міг пригадати більше жодної такої незвичайної розмови, ні її дивної поведінки, ні багатозначних поглядів або набурмосеного вигляду, і вирішив, що її школярська пристрасть минула після того червневого дня. Він повертався до Суррея майже щоразу на канікули, й у Брайоні було багато нагод, щоб знайти його в бунгало чи передати йому записку. Він поринув у своє нове життя, у новизну студентських днів, а також вирішив триматися трохи на відстані од родини Таллісів. Але мали бути знаки, яких він не помітив. Усі ці три роки вона мала до нього почуття, приховуючи цю закоханість, загортаючи її у шати фантазії та прикрашаючи в своїх оповіданнях. Вона належала до тих дівчат, які живуть у своєму вигаданому світі, цілком поринувши у власні думки. Мабуть, було досить тої драми на березі річки, щоб плекати в ній ці фантазії, які й розквітли пишним цвітом.

Ця теорія, ба навіть переконання, підтримувалася лише спогадом про зустріч у сутінках на мосту. Багато років він тримав у пам'яті цю подію в парку. Брайоні мала знати, що його запросили на вечерю. Вона була босоніж, у брудній білій сукні. Це було дивно. Вона чекала на нього, можливо, готувала свою маленьку промову, навіть репетирувала свій монолог уголос, сидячи на кам'яному парапеті. А коли Тернер нарешті прийшов, вона оніміла. Це теж щось означало. Вже тоді йому здалося дивним, що вона не озивається до нього. Він дав їй листа, і вона втекла. А за кілька хвилин розпечатала записку. Вона була приголомшена, і не тільки отим словом. Брайоні вирішила, що він зрадив її кохання, віддавши перевагу її сестрі. Тоді, у бібліотеці, Брайоні переконалася в своїх найгірших побоюваннях, і тої миті всі її фантазії розбилися. Спочатку були розчарування і відчай, а потім прилинула гіркота. А вночі, під час пошуку близнюків, нарешті відкрилась унікальна можливість для Брайоні помстилася за себе. Вона назвала злочинцем його — і ніхто, окрім її сестри та його матері, не сумнівався. Він зрозумів би імпульс, спалах злості, інфантильний інстинкт руйнування. Диво було в іншому — яка глибока дівоча злопам'ятність, щоб завзято повторювати свою вигадку знов і знову, доки його не запроторили до Вондсвортської в'язниці. Тепер він зможе очиститися, і це його тішило. Він визнав, що їй треба мужності, щоб звернутися до закону і заперечити свої свідчення, дані під присягою. Але він не вважав, що осад з його серця колись зітреться. Так, тоді вона була дитиною, але він їй не пробачить. Ніколи не пробачить. Надто болюча рана.

Попереду була ще більша метушня, чулося ще більше криків. Неймовірно, але назустріч їхала танкова колона — просто у лави машин, пішоходів, солдатів, біженців. Натовп неохоче розступався. Люди втискувалися в щілини між покинутими автами або у шпарини поруйнованих стін чи у прорізи, де колись були двері. Це йшла французька колона, простий загін: три бронемашини, дві вантажівки та дві бойові машини піхоти. Їх ніхто не підтримав. Британські війська вважали, що французи їх підставили. Не боролися за свою країну. Розлючені, що їх відштовхують з дороги, «томмі» кляли своїх союзників криками «Мажино [40] Лінія Мажино (на честь генерала Андре Мажино) — укріплення на кордонах Франції з Німеччиною та Італією (1929-1940). Одна з цілей — захист Ельзасу і Лотарингії. !» У свою чергу, poilus [41] Фронтовики (фр.). , напевно, були в курсі чуток про евакуацію. А тепер їх послали прикрити тил. «Боягузи! Тікайте на свої кораблі! У штани напудили!» Потім французи зникли вдалині, і юрба знову зімкнулася в хмарі дизельного диму й попрямувала далі.