Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Брайоні щось щебетала, а він задоволено слухав краєм вуха. Стежка з лісу вибігла на широкі трав'янисті береги річки. Обоє пройшли вгору з півмилі та знову потрапили до лісу. Тут, у заплаві річки, під крислатим гіллям, був ставок, виритий за дідуся Брайоні. Завдяки кам'яній перешкоді течія тут уповільнювалася, і це було улюбленим місцем для пірнання та стрибків у воду. Але в іншому це не був ідеальний варіант для плавців-новачків. Можна стрибати з греблі або з берега у воду дев'ять футів завглибшки. Він пірнув і збаламутив воду, чекаючи на Брайоні. Вони почали заняття позаторік наприкінці літа, коли річка була не така повноводна й текла сонно. Тепер навіть у ставку вода вирувала. Брайоні зупинилася тільки на мить, а потім з вереском зіскочила з берега просто в обійми Тернеру. Тренуючись, вона тупцювала на місці, доки течія не починала відносити її до греблі, а потім Тернер скеровував дівчинку назад у ставок, щоб вона починала спочатку. Коли вона після зимової перерви спробувала плисти брасом, Тернеру довелося підтримувати її, що було нелегко, бо він сам бив по воді руками. Якщо ж він забирав руки, то вона встигала зробити три-чотири гребки, доки не занурювалася. Її дивувало те, що вона пливе проти течії, але не рухається. Але насправді вона рухалася: щоразу вода відносила її до греблі, де Брайоні чіплялася за іржаве залізне кільце, чекаючи на Тернера, і її біле личко здавалось яскравим на тлі брудних замшілих стін і зеленкуватого цементу. Пливучи проти течії, вона кликала його. Брайоні хотіла повторити завчений досвід, але вода була холодна, і за п'ятнадцять хвилин Тернер сказав «годі». Він відтягнув її до берега та, ігноруючи протести, допоміг вилізти.

Він вийняв з кошика свою одежу і відійшов трохи у залісок — перевдягтися. Повернувшись, Тернер побачив Брайоні там само, де залишив — на березі: вона з рушником на плечах задивлялась у воду.

«Якщо я впаду в річку,— спитала вона,— ти мене врятуєш?»

«Авжеж».

Кажучи це, він нахилився над кошиком і почув, але не побачив, як вона стрибнула. Її рушник лежав на березі. Окрім брижів у формі серця і кіл на воді в ставку, не було і знаку Брайоні. Потім виринула голова, хапаючи ротом повітря, та знову зникла під водою. У відчаї він спершу вирішив бігти до греблі, щоб там виловити Брайоні, але вода була непрозора, каламутно-зелена. Чи зможе він намацати у ній дівчинку? Вибору не було: він зайшов у воду, повністю одягнений, взутий, у куртці, убраний з голови до ніг. Майже одразу він знайшов її руку, схопив за плече і підкинув Брайоні вгору. На його подив, вона не задихалася. А потім, радісно сміючись, притиснулася до нього, охопивши за шию. Він виштовхнув її на берег і з великими зусиллями виборсався на землю сам, бо заважав промоклий одяг.

«Дякую,— як заведена, повторювала вона.— Дякую, дякую».

«Що за дурня».

«Я хотіла, щоб ти мене врятував».

«Ти що, не розумієш — пішла б на дно, як сокира?»

«Ти мене врятував».

«Ну й дурепа,— майже кричав він.— Ми ж обоє могли через тебе загинути».

Вона замовкла. Він сидів на траві, виливаючи воду з черевиків.

«Ти потопала, а я тебе й не бачив. А одяг тягнув мене вниз. Ми ж обоє могли потонути, ти і я. Це що, такий жарт? Ну, як це назвати?»

Їй не було чого сказати. Вона одяглася, й обоє повернулися стежкою додому — Брайоні перша, а він за нею, хлюпочучи черевиками. Йому хотілося опинитися в зігрітому сонцем парку. Потім ще доведеться довго плуганитися до себе в бунгало перевдягатися. Гнів у нього ще не охолов. Вона не такий уже пуцьвірінок,— спало йому на думку,— щоб не збагнути, що треба вибачитися. Вона йшла мовчки, похиливши голову — може, мурмосилася — він не бачив. Коли вони пройшли ліс і опинилися за залізними воротами, Брайоні зупинилася й озирнулася. Тон її був рішучий, навіть зухвалий. Вона не дулася, а була готова дати йому відсіч:

«А ти знаєш, чому я хотіла, щоб ти мене врятував?» «Ні».

«Хіба це не ясно?»

«Ні, неясно».

«Бо я тебе кохаю».

Вона вимовила це завзято, задерши підборіддя і швидко моргаючи, коли ці слова зривалися в неї з уст,— засліплена великою істиною, яку повідала.

Він ледь утримався від пориву розреготатися. Він — об'єкт жаги школярки.

«Що, заради всього святого, ти хочеш цим сказати?»

«Те ж саме, що й інші, коли кажуть це. Я тебе кохаю».

Цього разу слова звучали на жалюгідно-високій ноті. Він збагнув, що має втриматися від спокуси висміяти її. Але важко було втриматися. Він сказав:

«Ти мене кохаєш, тому й кинулася в річку».