Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Капрали зв'язали мотузкою два кілки від намету, щоб зробити хрест. Нетл розрівняв землю лопатою. Щойно зробивши це, військові розвернулися до шосе.

— Він був з бабусею і дідусем,— зауважив Мейс.— Вони не хотіли залишати його в кюветі. Думав, вони прийдуть провести його в останню путь, адже люблять, але зараз обоє в жахливому стані. Треба нам повідомити їх, де він.

Але бабусі й дідуся того хлопчика не було видно. Валка рушила далі, а Тернер вийняв карту і сказав:

— Дивіться обома на небо.

Майор мав рацію: після того як на них випадково напав «месершміт», слід було очікувати всього: повернуться нові винищувачі. Вони точно повернуться. Канал Берґ-Фюрн був позначений на карті товстою яскраво-синьою лінією. Нетерпіння Тернера чимшвидше дійти підсилювалося спрагою. Він зануриться обличчям у цю синяву й питиме досхочу. Ця думка викликала спогади про гарячку в дитинстві, коли треба було шукати прохолодний кутик подушки, і материнську руку в нього на чолі. Люба Ґрейс! Торкнувшись власного чола, він відчув, що шкіра пергаментна і суха. Він відчував, що рана запалилася, це запалення зростало, а шкіра напнулася, обважніла, але не від крові, що сочиться крізь сорочку. Він хотів оглянути рану, але навряд чи це зараз було можливо. Колона рухалася, як і раніше, невблаганно швидко. Їхній шлях лежав просто до берега — не було жодних затримок. Коли вони наблизилися, то побачили чорну хмару, яка, безперервно, курилася над згорілим нафтопереробним заводом у Дюнкерку, потроху огортаючи небокрай на півночі. Не лишалося вибору, окрім як іти вперед. Тому Тернер знов схилив голову і втомлено, ледь рухаючись, мовчки попрямував далі.

Ηа дорозі більше не було платанів. Вразливий для атаки, без тіні, цей шлях вився по горбистій землі у формі літери «S». Тернер змарнував дорогоцінні запаси слів на зайві розмови і зустрічі. Змора навіяла йому ілюзорно-піднесений настрій і сподівання на майбутнє. Тепер він звів своє життя до ритму ходи: ступати по землі, доки не дійде до моря. Усе, що перешкоджало руху, відкидалося, бо треба було примусити себе прямувати вперед. На одній шальці терезів — рана, спрага, водянка, втома, спека, біль у ногах, «юнкерси», далечінь, Ла-Манш, а на другій — «Я на тебе чекатиму», і пам'ять про ці промовлені нею слова він зберігав, як святе зцілення, як бальзам для рани. Окрім того, був страх, що його схоплять. Його найбільш чуттєві спогади — ці їхні кілька хвилин у бібліотеці, поцілунок у Вайтголлі — поблякли, знебарвилися через те, що він постійно до них звертався. Він знав напам'ять навіть деякі уривки з її листів, він знову згадував, як вони змагалися за вазу біля фонтана, він пам'ятав тепло її руки на тій вечері, коли зникли близнюки. Ці спогади підтримували його, але все було не так легко. Занадто часто вони нагадували йому, де він був, коли востаннє викликав ці спогади. Це було десь на іншому березі часу, вододіл був такий самий значний, як до Різдва Христового та по Різдві — до в'язниці, до війни, до того, як споглядання трупів перетворилося на буденність.

Але цій єресі прийшов кінець, коли він прочитав її останнього листа. Він торкнувся нагрудної кишені. Це було якесь церковне уклякання. Лист ще тут. На шальках терезів з'явилося дещо нове. Те, що могло його очистити, було простим коханням. Саме смакування цієї можливості очищення нагадувало йому, як сильно зіщулилося й зібгалося його життя. Його смак до життя вмер, як і всі старі амбіції та втіхи. Перспектива відродження й тріумфального повернення! Він може знову стати тою людиною, яка колись у сутінках перетнула суррейський парк,— джентльменом, убраним у свій найкращий костюм, сповненим жаги до життєвих принад, тим, хто проник до будинку й несамовито-пристрасно кохався з Сесилією,— ні, дозвольте вжити слово з капральського жаргону: вони злягалися, доки інші потягували коктейлі на терасі. Можна поновити історію, яку він планував на вечірній прогулянці. Більше вони з Сесилією не критимуться, їхнє кохання буде визнане суспільством і міцнішатиме. Він не поневірятиметься з простягнутою рукою, збираючи крихти вибачень від друзів, які його уникають. Але він і не лишатиметься у гордій і жорстокій самотності, навзаєм гребуючи ними. Він точно знає, як поводитиметься. Він просто поновить життя. Якщо судимість знімуть, він по війні повернеться до медичного коледжу або стане вповноваженим військовим, служитиме у Медичному корпусі. Якщо Сесилія помириться зі своїми рідними, він триматиметься оддалік, не виявляючи огиди. Він ніколи не спілкуватиметься з Емілі та Джеком. Емілі напрочуд жорстоко наполягала на його засудженні, тоді як Джек просто відвернувся, розчинився на роботі саме тоді, коли був потрібний.