Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Ще двадцять хвилин — і дорога почала вирівнюватися. Зиркнувши через плече, він побачив колони, які спускалися схилом за милю звідси. Кінця-краю їм не було видно. Перетнули залізничну колію. За картою, вони були за шістнадцять миль від каналу. Дійшли до місцевості, де розбитий транспорт стояв уже нескінченним рядом. За канавою були складені півдюжини двадцятип'ятифунтових гармат, неначе навалених тяжким бульдозером. Попереду, внизу, показалося перехрестя, і там була якась метушня. Чувся солдатський сміх, а з узбіччя озивалися голоси. Наблизившись, Тернер побачив майора з «Баффсу» [39] Королівський полк зі Східного Кента: назва — від темно-жовтого кольору буйволової шкіри на однострої. , червоновидого чолов'ягу старого гарту, років за сорок, що кричав, указуючи на ліс десь за милю, через два поля. Майор висмикував людей з колони, принаймні намагався. Більшість його ігнорувала та йшла собі далі, дехто сміявся з нього, але кілька людей усе ж злякалися його наполегливості й зупинилися, хоча авторитету йому бракувало. Вони зібралися навколо нього, приголомшено стискаючи гвинтівки.

— Ти. Так, ти. Ти підходиш.

Майорова рука лягла Тернеру на плече. Той став і віддав честь, ще не розуміючи, чого від нього хочуть. Капрали були позаду.

Майорові вуса трохи нагадували зубну щітку, навислу над маленькими стиснутими вустами; з рота вилітали рубані, уривчасті накази.

— Ми отам, у лісі, фріца оточили. Мабуть, з передового загону. Але він добре окопався, має пару кулеметів. Треба піти туди й викурити його.

Тернер відчув, як від жаху по тілу пробіг холодок, і ноги підігнулися. Він розтулив порожні долоні:

— Чим, сер?

— Хитрістю й спільними зусиллями.

Як опиратися дурневі? Тернер занадто втомився, щоб міркувати, хоча йти нікуди не збирався.

— Так, у мене рештки двох взводів, на півдорозі на схід...

«Рештки» були саме тим словом, яке якнайкраще змалювало ситуацію і наштовхнуло Мейса вдатися до казармених хитрощів; він втрутився:

— Мої вибачення, сер. Дозвольте звернутися.

— Не дозволяю, капрале.

— Дякую, сер. Є ордер від генштабу. Значуще завдання. Терміново, без затримки, зупинки і зволікання, перейти в Дюнкерк з метою негайної евакуації, виходячи з нинішньої ситуації — повного й незворотного оточення. Сер.

Майор розвернувся і тицьнув вказівним пальцем Мейсові у груди.

— А тепер послухайте ви. Це наш останній шанс показати...

Капрал Нетл замріяно вимовив:

— Цей наказ видав лорд Ґорт, сер, і особисто надіслав.

Тернеру здалося неймовірним, щоб до офіцера зверталися таким чином. Це надто ризиковано. Майор так і не збагнув, що його висміяли. Йому здалося, що це сказав Тернер, тому свій маленький монолог він адресував до нього.

— Цей відступ — кривава бійня. Та сто копанок чортів, заради Бога, люди! Це ваш останній шанс показати, що ми на щось ще здатні, що ми рішучі, вольові. Ба більше...

Він ще довго говорив, але Тернеру здавалося, що слова долітають до нього приглушено, наче вуха заклало ватою. Цього разу він не спав. Він дивився понад плечем майора на чоло колони. Там, удалині, щось повисло за тридцять футів над дорогою, викривлене в спекотному сонячному повітрі,— якась горизонтально підвішена дерев'яна дошка з наростом посередині. Слова майора не доходили до Тернера, та й власні думки ясними не були. Горизонтальна з'ява, ширяючи у небі, не збільшувалася, і хоча він починав розуміти значення цього видіння, це було наче вві сні, бо неможливо було якось реагувати, поворушити рукою або ногою. Він лише розтулив уста, але не міг вичавити ні звуку, та й не знав, що сказати, навіть якби міг.

Тоді, саме тої миті, коли до нього повернувся дар мови, він зумів крикнути: «Бігом!» Метнувся просто до найближчого схову. Наказ був неясний, не за солдатським статутом, але Тернер відчував, що капрали не відстають. Ірреальним було й те, що він не міг як слід рухати ногами. Не через біль: він відчував під ребрами не це, але начебто щось дряпало кістки. Він скинув шинель. За п'ятдесят ярдів попереду була лежала на боці тритонна вантажівка. Чорні лискучі шасі, два кружала, були єдиним сховом. Не зволікаючи, Тернер заліз туди. Винищувач обстрілював усю колону. Широкий вогняний струмінь розтікався, захоплюючи всю землю, просуваючись по дорозі зі швидкістю двісті миль на годину, розносячи деренчливий град уламків, гуркотливих гарматних пострілів, брязкання розтрощеного металу і скла. Ніхто з тих, хто сидів у найближчих автомобілях, не встиг відреагувати. Водії тепер могли хіба що спостерігати «виставу» крізь лобове скло машин. Усі лишилися там, звідки метнувся Тернер. Люди, які сиділи в кузовах вантажівок, нічого не розуміли. Сержант, який стояв посередині шляху, звів гвинтівку. Почувся жіночий крик, а потім вогонь перекинувся туди, де перед тим стояв Тернер, який встиг стрибнути під перекинуту вантажівку й сховатися в мороці. Сталева рама здригнулася від снарядів, які бомбардували її з надзвичайною швидкістю. Потім прокотився гарматний вогонь, який мчав по колоні, з ревом винищувача на людей упала миготлива тінь. Тернер утиснувся в пітьму шасі, ховаючись під переднім колесом. Ніколи ще мастило не пахло так приємно. Чекаючи на ще один літак, він присів, згорнувшись, як у материнському лоні, затуляючи руками голову і міцно заплющуючи очі, думаючи лише про те, як вижити.