Іен Мак'юен - Ієн Мак'юен. Спокута

Одразу по десятій стали на черговий привал. Перед тим перелізли через пліт, щоб вийти на путівець, якого Тернер не зміг знайти на карті. Але ж ось він — на пласкій, майже безлісій землі. Ішли з півгодини, коли зачули зенітний вогонь — за кілька миль, де було видно шпиль церкви. Тернер зупинився, щоб знову звіритися з картою.

Капрал Нетл сказав:

— На цій карті пампушок не знайти.

— Ш-ш-ш. У нього знову сумніви.

Тернер нахилився, зіпершися всією вагою на пліт. Плече боліло, коли ступав на праву ногу. Здавалося, гострий осколок виліз і стирчить, протикаючи сорочку. Було неможливо втриматися. Щоб не похитати його вказівним пальцем. Але палець намацував лише м'яку роздерту шкіру. Після минулої ночі Тернер уже не міг витримувати глузування капралів. Утома й біль зробили його дратівливим, але він мовчав і намагався зосередитися. На карті він знайшов село, а от дорогу — ні, хоча ось вона, під ногами, і веде куди слід. Вийшло саме так, як він гадав. Вони підуть разом по дорозі, мають лишатися на ній аж до лінії оборони вздовж каналу Берґ-Фюрн. Жодного іншого шляху немає. Капральські кпини не вгавали. Він згорнув карту й пішов далі.

— Який план, бос?

Він нічого не відповів.

— Ой-ой. Образився.

Перекриваючи обстріл зеніток, долинув грім артилерійського вогню з їхніх власних позицій трохи далі на захід. Ближче до села почулося гудіння повільних вантажівок. А потім і показалися ці машини: розтягнувшись у колону на північ, вони їхали не швидше, аніж якби людина йшла пішки. Було спокусливо залізти туди, але Тернер знав, що тоді вони стануть легкою мішенню для обстрілу з повітря. А якщо йти пішки, то можна бачити і чути, що станеться.

Путівець вливався в трасу, під прямим кутом огинаючи село. Хвилин десять вони дали ногам відпочити, сидячи на краю кам'яного корита для води. Три- і десятитонні вантажівки, бронетранспортери й машини швидкої допомоги розверталися на вузькому повороті, долаючи навряд чи милю за годину, полишаючи село прямою трасою, з лівого боку обсадженою платанами. Дорога вела прямо на північ, у бік, де курилася чорна хмара — це палала нафта; полум'яна хмара за обрієм була знаком, що далі — Дюнкерк. Зараз не треба було компасу. Уздовж дороги валялися поламані військові транспортні засоби. Ворогу нічого не лишати. З кузовів вантажівок, які їхали геть, здивовано дивилися поранені, які ще не поринули в безтяму. Їхали броньовики, штабні автомобілі, гармати і мотоцикли. А впереміш з ними, напхані під зав'язку або завалені інвентарем і валізами, були цивільні автомобілі, автобуси, сільськогосподарські вантажівки й вози, які тягнули коні або штовхали чоловіки і жінки. Повітря було аж сіре від дизельного перегару, і в цьому смороді, рухаючись навіть швидше, ніж автівки, стомлено ступали сотні солдатів, більшість із яких несли свої гвинтівки й неоковирні непідйомні шинелі, що було додатковим тягарем, бо з самого рання сонце пекло дедалі безжалісніше.

Поряд із солдатами тяглися родини, ледь несучи валізи, вузли, ведучи дітей або тримаючи їх на руках. Єдині людські звуки, які Тернер розчув у пронизливому гуркоті моторів, був плач немовлят. Траплялись і старі люди, які йшли поодиноко. Один, у свіжому костюмі, з краваткою-метеликом і хатніх капцях, пересувався за допомогою двох паличок так повільно, що навіть машини в тягучці його обганяли. Він важко сапав. Хай куди він прямував, безперечно, йому не дійти. По той бік дороги, одразу на розі, була взуттєва крамниця, куди ще можна було зайти купити. Тернер побачив там жінку з маленькою дівчинкою: мати розмовляла з продавчинею, яка зважувала у кожній долоні по парі черевиків. Усі троє не звертали уваги на процесію, яка рухалася зовсім поряд, їдучи проти течії та намагаючись оминути цей потік збоку, з'явилася колона броньованих авт зі ще не ушкодженим обстрілами лаком: ці машини, які не встигли побувати в боях, рухалися на південь, просто назустріч німецькому наступу. Усе, на що ці авта могли сподіватися в протистоянні з танковою дивізією,— це виграти зайву годину-дві для солдатів, які відступали. Тернер підвівся, відпив з фляги й пішов, прилаштувавшись за піхотою гайлендців. Капрали рушили за ним. Тернер більше не відчував за них відповідальності: тепер вони приєдналися до основного відступу. Недосипання ще підсилило його ворожий настрій. Сьогодні те, що вони дражнили Тернера, уриваючи його терпець, здавалося зрадою братерства, яке виникло вночі. Насправді ж він відчував ворожість до всього навколо. Усі його думки звузилися до однієї — як вижити самому.